Глава 8

Поліна

Коли ти думаєш, що гірше бути не може, ти помиляєшся.

Я багато помилялася і, можливо, зроблю це ще не раз.

Але не зараз…

- Я - Поліна, а це моя донька…

Єва дивує нас всіх.

- Єва Богданівна, - дере ніс догори, щоб дивитися йому в обличчя.

Концентруюся на ній. Сторонні реакції – не зараз.

Він присідає. Якось важко. Зловтішаюся. Мабуть, крепатура.

В мене теж м’язи болітимуть. Всі. Від напруги.

- Що ж, Єво… Богданівно…  - вони зараз на одному рівні. Її руки заховані, наслідує мене. Він свої вкладає на коліна. - Я - друг Олі й дуже хотів познайомитися з тобою та твоєю мамою, - голос спокійний, ніякої іронії або поблажливості.

Як і в Єви.

- В нас очі однакові… - примружується. А мені кожен вдих, наче тектонічний зсув.

- Так, я теж це помітив, - дивно. Наче не про нього. Де він й де уважність… - А ще мені дуже подобається печиво, яке ти робиш. Як вважаєш, ми могли б потоваришувати? Що скажете, Єво… гм-м… Богданівно? – простягає відкриту долоню й чекає. І Єва таки вкладає свою долоньку в його. Його велика з довгими пальцями і її маленька з тоненькими. Очі та горло пече. - Поліно? –  підводиться на ноги. Мої взагалі відмовляються тримати. Помітно, що обоє докладаємо зусиль. Мої йдуть на те, щоб не бачити. - Можемо ми вас запросити на чай?

Дисфагія разом із чаєм мені забезпечена.

- Ми поспішаємо. На нас чекають.

- Я люблю какао і шоколад. А ще… - вона готова довіряти. Але йому точно не варто!

- Єво, доню, нам вже час.

Донька добре знає, що затримуватися ми не можемо.

- Мамусю, я зараз. Одну мале-есе-еньку хвилинку, - показує пальчиками наскільки маленьку й швидко пірнає в салон, тягнеться до свого наплічника. Певно, шукатиме листівки – намальоване нею серце. Моє стискається.

Він не вартий, навіть намальованого.

Холодний вітер б’є в обличчя. Отримую можливість хапнути повітря.

Погода на моєму боці. Прозоро натякає – час вшиватися з вулиці.

Оля йде за мною до багажника.

- Ви що знайомі? – тихо запитує, нахилившись над коробками. – Ти сама на себе не схожа.

- Думала, якийсь неадекват сваритиметься, що підперла. Та й тиждень видався такий, що… - далі можна не пояснювати. Сподіваюсь, вона мені вірить. – І хто він?

- Ми разом працюємо, - не вкладається в голові. – І він адекватний, – я б так не сказала.

Зараз він перенесе коробки в свого монстра і ми швидко звідси поїдемо.

Поки він зайнятий, пристібаю Єву. Обіймаю Олю.

- Дякую! На зв’язку!

Ховаюся в авто. Кермо стискаю, наче це КрАЗ.

Дозволяю Єві опустити скло.

- Богда-а-ан! Па-па-а! – маше йому рукою.

Його «До зустрічі!» - холодом по тілу.

В голові слова, які мамі дівчинки не повинні туди приходити. Хочеться вдавити… педаль.

Виїжджаємо. Віддаляємося.

Концентруюся на дорозі, Єві, диханні.

Рахую.

Вдих на чотири, видих на вісім.

Носом. Повільно.

- Ма-ам… А скажи Богдан схожий на того хлопця з твого альбому?

Якого лиха я його тоді не спалила?! І того Богдана, і той альбом!!!

Вдих разом із видихом робляться судомними.

- З якого альбому, сонечко? – де вона його взяла?

- Бабуся Зоя сказала, що то твої речі й щоб я не чіпала. Але коробка сама впала. Чесно-чесно. Нічого не порвалося! Я все перевірила. І склала. Тільки сердечка повипадали. А ти їх сама…

Вчасно встигаю пригальмувати.

Звук сирен стрімко наближається. Всі намагаються максимально прижатися, аби звільнити смугу й пропустити швидкі.

Комусь зараз намагаються врятувати життя.

Мені теж потрібно пам’ятати, що від мене зараз залежить не тільки моє.

Я повинна тримати себе в руках.

Розмови та емоції будуть потім.

Не кожна прода може бути однаково великою, однаково емоційною.

Жодна людина не може бути ідеальною або постійно правою.

Дякую за ваше розуміння та підтримку! Кожен ваш коментар надихає та надає сил ❤️

Хто ще не бачив візуалів, зазирніть в мій блог.

Бережіть себе та близьких!