Глава 4

Богдан

Місто готувалося до ночі. Яскраві ілюмінації, вивіски ресторанів, нічних клубів та інших закладів освітлювали проспекти. Біля деяких юрмилися люди. Театри запрошували на нові прем’єри. Концертні зали збирали фанатів відомих артистів та гуртів. Кінотеатри пропонували безліч стрічок, затишні зали та зручні сеанси. В дельфінарії розпочалося вечірнє шоу. Вітрини торгівельних центрів та бутиків змагалися в креативі. Супермаркети пропонували безліч товарів на будь-який смак й гаманець, акції, розіграші та доставку. Автівки та міський транспорт наповнювали артерії міста. Табло вокзалів та аеропорту сповіщали про прибуття та відправку рейсів.  Люди гуляли, відпочивали, робили покупки, зустрічалися з друзями, поспішали з роботи… Великий мегаполіс на Сході країни жив у своєму звичному ритмі. Жив та дихав. Ми втримали і місто, і ритм…

Ми тримали Схід й трималися вже четвертий рік.

Майже два роки, як мене змінили там. А я змінив ЇХ тут. ВОНИ боронять, ми прикриваємо тил.

Як для кінця жовтня, вечір доволі теплий. В повітрі запах опалого листя та волого асфальту. З кав’ярні на розі долинають запах кави та приємний лаунж.

Я навчився цінувати кольори, звуки. Кожну мить, яку можу побачити та відчути.

Поміж десятків темних вікон два освітлених на четвертому поверсі. На мене чекають. Зустріч призначена на двадцять другу.  Я приїхав раніше. Залишалося ще достатньо часу, аби захопити з собою піцу.

Знайомий охоронець тягне для привітання руку.

- Що там наші?

- Три один. Ми ведемо. Скажи нехай вже їде додому. Годуй та витягуй її звідти. Чи ви знову надовго? Ліфт увімкнути?

- Ні, дякую. Розімнуся. Постараємося не затримуватися.

- Ага… постарайтеся…

Злітати сходами вже не виходить.

Двері прочинені. Сніжка завалена папками, теками й документами, за якими її біляву копицю майже не видно. Знову закапалася.

- Доставка.

- Це ти влучно.

- Це я вчасно. Ти вечеряла?

- Здається, я снідала. Або ні… Не пам’ятаю. Зробиш кави?

- Ну ти й гостинна.

- Авжеж. В мене є печиво. Смачне. Тільки чашки помий!

- Відпрацюєш.

Піца з кавою зникають швидко. Про печиво згадую запізно.

- А де обіцяне печиво? Зажала?

- Зекономила. Ладно, поставлю тобі чайник, а ти поки подивись, що нарила. Шансів мало, але спробуємо. І глянь там в мене червона тека – це теж для тебе.

Дотягнутися до теки не виходить. Приходиться встати. Нога трохи ниє. Під столом помічаю скинуті туфлі. Блискучі на високих підборах. Ноги ниють не тільки в мене…

- Записати тебе на масаж?

- Себе краще запиши.

- Згоден сходити з тобою!

- Знаєш, а я ось візьму й погоджуся! – переді мною з’являється чашка з чаєм й тарілка з… якимись кривульками.

- Ти мене вирішила вразити чи покарати своїм кулінарним талантом? – розглядаю те, що у задумі повинно було стати зірочками та ялинками. - Що це?!

- Не вимахуйся, їж мовчки! Воно смачне. Діти вчилися робити імбирне печиво. Я забрала весь неліквід. Все інше прикрасили глазур’ю. Ось, дивись, як гарно вийшло.

На екрані Сніжкиного телефону юрба задоволених дітлахів різного віку й повний стіл дійсно гарних та яскравих смаколиків. Діти обрали гарні кольори. Мої улюблені. 

- А ось ще, дивись. Це вже хлопці зняли для малих подяку…

Від цих фото робиться тепло десь в області серця, а в горлі стає ком.

Розбираємося зі справами. Близько дванадцятої закінчуємо.

Сніжка виглядає втомленою. Взуває свої ходулі, маскує синці під очима та малює червоним губи.

- Що?! – реагує на мої скинуті брови. – В мене ще сьогодні побачення!

- Ти хотіла сказати завтра? – вказую очима на годинник.

- Я хотіла сказати, що мене ще чекають!

- Комусь щастить!

- Так і передам! Може щось ще?

- Обійдеться!

Ми знайомі половину життя. Нас пов’язує більше, ніж просто дружба.

І вона все одно постійно примудряється мене здивувати.

Зараз мене дивує, що спільного в неї може бути з моїм братом? В нас з ним теж мало спільного. Але, на відміну від мене, в неї є вибір.

Мій вона завжди розуміє та підтримує. З нею легко знаходити спільну мову та розв’язувати складні питання. Більшість з тих, що я їй підкидаю, із зірочкою, іноді з двома або трьома.

Брат ніколи б не став заморочуватися, розбиратися та допомагати. Він в нас «не займається благодійністю, не розмінюється та не страдає фігнею». Тому молодший партнер в юридичній компанії батька Сніжани та власного. Сніжану до такого рівня ще не підвищили – постійно  багато відволікається, «не така».

- Ти мені обіцяв! – цілує в щоку перед тим, як сісти в своє авто.

- Ти мені теж!

А як на мене, то "та сама". Тому зі всіма питаннями – тільки до неї.

Наступного разу, обіцяю, познайомлю вас ближче)

Бережіть себе та близьких!