Глава 3

Поліна

У ранніх підйомах є безперечний плюс. Звісно, якщо не враховувати мій хронічний недосип. Зібратися та на годину виїхати раніше, ніж потрібно Єві в школу? Та без проблем!

Натхненна та вже зібрана Єва носилася по квартирі за Кнопкою, поки я сушила волосся, збирала його резинкою у хвіст, швидко застрибувала в джинси, нашвидкуруч підводила олівцем очі, скидала в сумку ноут, щоденник, блокнот, нотатки – весь свій скарб.

Донька стрибала поруч з машиною, поки я складала в багажник коробки. На кожній стікер з ім’ям, телефоном та адресою. Ми ще вчора склали маршрут, згідно якого впорядковані й коробки. Все, щоб максимально заощадити час й нічого не переплутати. Досвід.

Сьогодні ми вперше розвозимо замовлення. Обидві хвилюємося. Єва до кожного зробила невелику листівку – смайлик, що підморгує, у вигляді синьо-жовтого сердця. Вона хоче й вміє ділитися своїми емоціями, своїм позитивом.

Вчора була неділя й ми отримали його ударну дозу.

Будинок Христини встояв.

Основний удар прийняла на себе кухня. Ми перетворили її на пекарню-божевільню. Єва з Алісою перевершили себе! Різниця у віці в дев’ять років була непомітна. Вони ганялися одна за одною зі скалками, відбирали  формочки, кидалися борошном, ховалися за нас. Вереск стояв такий, що сусідський пес за парканом ледь не зірвав голос. А ми з подругою ледь не понадривали животи від сміху. Борошно було скрізь. Весело було і готувати, і прибирати.

В планах було ще сходити прогулятися в парк, але розпочався дощ. Дівчатка помилися та пішли дивитися фільм, ми з Кріс влаштувалися з кавою на м’якому дивані перед великим вікном. За ним осінній дощ, наче вправний художник, перетворював яскравий осінній пейзаж на акварель. Тиша була затишною. Хотілося насолодитися моментом. А ще поділитися думками. 

Кріс старша за мене й вміє не тільки слухати. 

- Знаєш, я дуже вам вдячна. Що підтримали Єву, що переконали мене… Але з голови не йдуть всі ці коментарі. Люди праві. В моєї дитини є родина, дах над головою, вона не бідує…

- Так, камон. Зупинись. Дай-но подивимося твій щоденник.

- Нащо?

- Не «нащо», а візьми та погортай! Який він в тебе вже за цей рік? Третій?

- Четвертий.

- Четвертий… Тоді дивись уважно… Де у всіх цих записах ти? Знайдеш?

- До чого тут я? Це ж робочий щоденник.

- Робочий. Добре. Дивись тоді планувальник, блокнот. Багато там особистого? Ти там є?

- В сенсі? До чого там я? Там списки, потреби, необхідна інформація…

- Добре. Я тебе почула. Можемо переглянути ще щось. Запропонуєш? Покажи мені хоч щось, де йдеться про твої власні потреби, про потреби твоєї власної доньки або родини? Ну, то як? Є таке?

- Христю, облиш! Ти ж знаєш…

- Я знаю, що ти вже третій рік активно варишся у всьому цьому! Ти живеш потребами інших. Двадцять чотири на сім. Ще трохи, і я підпишуся під словами Євиної шкільної психологині.

- От тільки про неї не потрібно. Не перебільшуй, - мотаю головою та закочую очі.

- А ти не применшуй! Ані того, що робиш. Ані важливості свого власного життя. І просто згадай, яка кількість бруду виливалася й досі ллється на нас – і на наш Фонд, і на волонтерські пункти, і на волонтерів взагалі. Згадай всі ці «якби не ви, цього б всього не було…», сказані ніяк не з подяки! Ти ні в кого не просиш грошей для себе або для своєї дитини. Ти вкладаєш свій час, свої сили  й свої кошти, до речі, теж, - у допомогу іншим. Не за подяку і не якийсь профіт. Ні на що не скаржишся, не ниєш – просто впряглася й тягнеш!

- Кріс…

- Що? І в чому я неправа? Скажи мені, коли останній раз ти відпочивала? От тільки не кажи, що коли Єву з мамою на тиждень відправляла на море!

- У мене була відпустка на роботі.

- В яку ти займалася облаштуванням нового волонтерського пункту, тягала ящики, розбираючи та сортуючи гуманітарку, чергувала у Фонді й ще примудрилася у бабусі переклеїти шпалери. За таких умов, люба моя, ти повинна не тільки міцно спати через чисте сумління, воно в тебе взагалі вже повинно здохнути або вигоріти від перевтоми.

- Хто б вже казав? Я ж не одна така!

- В тому й річ, що ти не одна! Але чомусь про це забуваєш. Мала твоя тому й звернулася по допомогу…

- Не до мене.

- Не до тебе. Бо їй тебе шкода. І вона, на відміну від тебе, вважає, що тобі теж допомога потрібна. І допомагає, як може.  Ми помиляємося, коли дивимося на своїх дітей та заздримо їх безтурботності, вважаємо, що в них все легко й жодних проблем. Просто ми забули, як самі були дітьми. І як заздрили дорослим, які будь-яку проблему могли вирішити. А коли й дорослим ця проблема не по силах, завжди знайдеться якийсь Санта або хтось ще… здатний допомогти.

Перші замовники Єви – здебільшого волонтери. Нічого дивного.

Це вже, як правило. Передусім - до своїх – по своє.

Відгукуються вони теж завжди першими. Їх підтримка – неоціненна й дуже важлива!

В нашому середовищі люди різного віку  - від школярів до літніх людей, представники всіх професій, великого та малого бізнесу. Наприклад, одна з моїх подруг - чудовий майстер манікюру, її подруга – реабілітолог, друг – перекладач. Наша з Христиною спільна подруга Сніжана – успішний юрист.

Єва кожного обіймає, власноруч віддає замовлення та листівку й кожному дякує. Їй теж дякують й теж обіймають. Пригощають солодощами. Хвалять й посміхаються, роздивляючись смайлик.  Одному з волонтерів вона обіцяє намалювати їх більше й наступного разу привезти разом з малюнками однокласників, бо той пропонує передати їх разом із допомогою на Схід…  

Донька на такому підйомі та в цілковитому захваті!

Поки вона, захлинаючись від емоцій, телефоном ділиться з бабусею успіхами та враженнями, я веду автівку та намагаюся впоратися зі своїми емоціями – кусаю губи й непомітно змахую сльози.

Жінка може бути дуже сильною. Коли вимушена. Вона не може інакше, але хоче…