Глава 1

Поліна

Закусивши нижню губу, зі складочкою між брівок, Єва була повністю поглинута процесом. Така зосереджена та серйозна. Її завзяттю можна було позаздрити.

Не кожна шестирічна дитина може бути такою цілеспрямованою.

Не кожен дорослий може так наполегливо бажати та йти до своєї мрії. Мені, як матері, потрібно було цим пишатися… Але…

- Всім привіт! Я - Єва. І в мене є мрія…

Все це звучить на повторі. Неможливо вимкнути звук. Функція «заблокувати відео» відсутня. У моїй голові немає таких налаштувань.

Вечір сьогодні тягнеться й тягнеться. Зазвичай часу катастрофічно не вистачає. Все розписано та розплановано до хвилини, доведено до автоматизму. Аби встигнути, аби мати можливість втиснути ще щось термінове, врахувати будь-який форс-мажор. І все одно часу катастрофічно не вистачає.

З особистого – тільки донька. Жодного особистого. Не на часі.

Про яке особисте може йти мова, якщо навіть дитинство моєї дитини, як й мільйонів інших, проходить в умовах, з дитинством не сумісних.

Воно - незважаючи ні на що й завдяки.

Тому й я – незважаючи ні на що.

Все неважливе – на паузі.

А життя пауз мені не дає.

Воно тільки накидає та підкидає.

І я прискорююся й підлаштовуюся, аби встигати.

І сьогодні я теж встигла. І на майстер-клас, і подивитися відзняте подругами відео, і посперечатися з ними. І врешті погодитися зі всіма аргументами й розмістити це відео на своїй сторінці.

Донька вже спить. Зморена емоціями, натхненна та задоволена, відключилася, як завжди, миттєво.

Це я поглинаю чергову чашку кави, міряю кроками кухню й знову кручу в голові.

- Всім привіт! Я - Єва. І в мене є мрія…

Її мрія...

І ніхто не має права її розбити. Особливо я.

Розриває від нестачі кисню та надлишку емоцій. Почуття власної провини, образи на світ за недосконалість та несправедливість. Гордість за донечку, ніжність, любов.

А ще я злюсь. Злюся на себе, на… себе й ще раз на себе. Все це робить схлипи, які намагаюся стримати, сильнішими, а можливість зробити повноцінний вдих неможливим.

Таким само нереальним, як виконати мрію своєї дитини.   

І річ не в тім, що не маю таких грошей, аби за півтора місяці вирушити з донькою у Лапландію. І не у відсутності можливості.

Якби все було так просто.

Єва налаштована будь-що побачити справжнього Санту та передати власноруч йому листа… Вона вірить. Вірить, що саме він здатен здійснити її мрію.

Моя дитина вірить в дива. Їй дуже хочеться, щоб в неї був тато. А це - не до Санти.

Він тут ні до чого.

Жоден Санта – хоч місцевий, хоч фінський, не поверне в наше життя її батька. Навіть, якщо дійсно станеться диво й хтось таки вмовить його познайомитися з донькою. Тільки я навряд чи це дозволю.

Відсутність батька болить моїй дитині. Але знайомство з холодним та байдужим, якому вона не потрібна, може вщент розбити їй серце. Як це колись сталося зі мною.

Я теж прагнула знайти свого. Якого майже не пам’ятала. Теж сподівалася, що побачивши мене, таку дорослу й таку схожу на нього, його серце не залишиться байдужим. Все виявилося зовсім не так. Мене зустріли крижаним холодом. А образливі слова, які я почула, навряд чи колись вдасться забути.

«Ти повинна дякувати, що я тебе взагалі визнав й сплачую аліменти на твоє утримання», «Хотіла мене розжалобити? Мати навчила?» й «На що ти сподівалася?!», сповнене люті й кинуте наздогін.

Мій власний досвід ніколи не дозволить власноруч завдати доньці такого болю.

«Мені не потрібні діти! Я не готовий ставати батьком!»

Такі слова, вже старша, але все ще наївна, я теж не готова була почути від батька вже своєї власної дитини.

Так. Боляче. Але хоча б чесно.

І це, на жаль, тоді не стало відкриттям. Лише підтвердило, що розраховувати на чоловіків - не варто.

Той, хто не готовий СТАТИ батьком, буде не готовий ним БУТИ.

І ця готовність може ніколи й не настати.

Мій власний батько й батько Єви відносяться саме до таких.

Які з них батьки? Їх й донорами біологічного матеріалу не назвеш, бо образливо звучатиме для згаданих.

Дарма той біологічний матеріал я вважала «коханням», яке мені пощастило зустріти.

Наші стосунки стрімко розпочалися й так само швидко закінчилися. І виявилися суцільним розчаруванням.

Завдяки ним я здобула досвід та отримала найкращу в світі дівчинку – мою зеленооку красуню Єву.

Донька – моя зменшена до розмірів суцільного позитиву копія.

В активної мене народилася дівчинка-генератор.

Моє світло. Мій вогник.

Енергії, яку вона виробляє, вистачає на мене, бабусь, моїх та її подруг, знайомих, виховательок, а зараз вже вчителів, сусідів з їх собаками, кішками, папугами, хом’яками, дворових котів… Ця енергія не закінчується й завжди б’є ключем. Часто прицільно по нервах.

Компанійська, непосидюча та балакуча - Єва одночасно встигає скрізь. Моменти тиші наступають вкрай рідко й частіше не передвіщають нічого доброго. Тиша може свідчити тільки про те, що мала дзиґа затіває або вже робить якусь шкоду. Вибачте, дуже важливу та корисну справу.

Єдиний порятунок, що донька з народження поважає режим – приймає їжу та спить за розкладом. Інакше вижити з такою її активністю було б важко. А так, рівно о двадцять першій дитина засинає й всі можуть видихнути та розслабитися. До п’ятої ранку. Так, прокидається Єва рано. Завжди.

І вдень вона раніше теж вимикалася за розкладом, години на півтори. Зараз теж, але вже не так надовго.

Незважаючи на обставини, зовнішні фактори та оточення, її дитячий організм жив, наче запрограмований. Сон, їжа, активності. Будь-який збій програми компенсувався цією внутрішньою програмою й майже ніколи не знав збоїв. З цією унікальною здатністю Єва могла стати прикладом ідеальної дитини.

Як і в режимі поза сном, саме вона могла стати наявною демонстрацією всіх батьківських страхів. Від дегустацій видів ґрунту - способом «через рот», розміром кісточок фруктів – способом «через ніс», глибини калюж – руками, в’язкості грязі – животом, твердості поверхонь – всіма частинами тіла. Дослідництво було у неї в крові.