Розділ 27

Я сподівалася, що зможу непомітно пробратися до себе, бо забула взяти речі, але не вийшло. Тім повернувся взагалі не вчасно! Від несподіванки я аж скрикнула.

– Налякав! – мовила я, перехоплюючи рушник зручніше. – Я думала, ти у себе в кімнаті.

– Ні, – якось розгублено відгукнувся Тім.

Я помітила, що він мав якийсь замислений і навіть сумний вигляд. Мені аж шкода його стало, хоча я гадки не мала, що в нього сталося.

– Усе нормально? – уточнила я, вдивляючись у його обличчя.

– Так, Єво, звісно, – натягнуто усміхнувся він і рушив до своїх дверей.

Я теж швидко збігла до себе. Утім, яка мені різниця? Не моя справа – мабуть, просто з хлопцями гуляти ходив. Я в такий час зазвичай уже вдома сиділа.

Хоча у дитинстві, чорт забирай, могла ганяти на вулиці до одинадцятої чи дванадцятої ночі, а зараз якось виросла: максимум до дев'ятої, та й то нечасто. Ми з Веронікою рідко ходили гуляти вечорами. Тож я вже встигла трохи забути романтику нічних прогулянок.

У кімнаті я швидко переодяглася й невдовзі вляглася спати. Раділа, що завтра субота й нікуди не треба йти... А потім раптом згадала, що мама збиралася вчити нас готувати те саме шоколадне печиво. Сподіваюся, вона вчора пожартувала...

– Де мої помічники?! – раптом донісся знизу голос мами.

Я одразу розплющила очі, швидко перекрутила в голові вчорашній вечір і зрозуміла, що вона не жартувала.

– Я скоро буду пекти печиво! Чекаю на вас!

Вона не стала підійматися до нас на другий поверх, вирішила докричатися з першого – і це спрацювало. Сон миттєво випарувався. Я потягнулася до тумбочки й глянула на час: уже була дев'ята ранку. Ого, давно я так довго не спала!

Я неохоче сповзла з ліжка, зібрала волосся у хвіст і одразу спустилася до мами на кухню. У неї на столі ще нічого не було розкладено – здається, вона й сама тільки-но зайшла.

– Я думала, ти нас уже змусиш замішувати тісто, а в тебе самої ще нічого не готово, – гмикнула я.

– Так, мені ж треба було привернути вашу увагу, – усміхнулася мама. – Ви поки прокидайтеся, а я все розкладу. Якраз Вітя попросив напекти побільше.

Після цього я знову вирушила до себе. Переодяглася в щось домашнє й просте – звичайні шорти та футболку, умилася й була готова. Але мама поки не кличе, тож я ще з пів години провалялася в ліжку, залипаючи в телефоні.

Раптом у мої двері пролунав короткий стукіт, і до кімнати зазирнув Тім.

– Там тітка Віра кличе нас печиво готувати, – повідомив він.

Господи, я на секунду навіть розгубилася, не одразу зрозумівши, кого він має на увазі. Ну звісно... як би йому ще називати мою маму?

Тім мигцем оглянув мою кімнату, ніби опинився тут уперше в житті, але виходити поки не поспішав. Я підвелася з ліжка й пішла за ним. Хоча я б і сама чудово дійшла, але раз уже мама вирішила зробити з цього «сімейний майстер-клас» для нас двох... гаразд.