Тім
Я вийшов із дому раніше. Почав збиратися, коли Єва ще спала, а коли вона прокинулася, я якраз уже виходив. Просто ми планували зустрітися з Алісою.
Щоправда, мені довелося чекати на неї біля будинку ще хвилин двадцять. Я ходив туди-сюди, роздратовано поглядаючи на час, поки вона нарешті не вийшла. Коротка спідниця, довге пряме волосся, багато макіяжу – через нього вона мала старший за свої роки вигляд.
– Привіт! – усміхнулася вона й поцілувала мене в губи.
– Ага, – натягнуто усміхнувся я. – Навіщо кликала? Я взагалі планував ще поспати...
– Та просто хотіла, щоб ми пройшлися разом. Я за тобою скучила! Раніше ми хоч іноді проводили час разом після навчання, а зараз взагалі ні.
– Ми проводили час разом улітку, – нагадав я. – А зараз трохи не до цього. Домашку робив.
– Який старанний учень, – зі знущанням зазначила Аліса.
Вона взяла мене за руку, і ми рушили в бік школи, хоча йти було ще доволі пристойно. Уже підходячи до будівлі, я помітив, що Аліса задивилася на якогось хлопця, який стояв біля машини з телефоном у руках.
– Цікаво, хто це? – протягнула вона.
– В універі вже навчається. Брат одного з першокласників.
Навіть коли ми пройшли повз, Аліса ще пару разів озирнулася. Мабуть, на його тачку задивилася. Господи, відчув себе якимось ідіотом... Тобто я, звісно, вже вчив правила дорожнього руху й планував одразу у вісімнадцять іти в автошколу, а там і своя машина з'явиться. Але, здається, мою подругу хвилювало «зараз», а не «потім».
Уголос вона нічого такого не сказала, та і я вдавав, ніби нічого не помітив. Хоча на душі все одно стало якось гидко й неприємно. Здається, її й батько міг возити, але їй усе було мало.
Ми прогулялися, взяли по стаканчику кави й пішли до школи – якраз підійшов час уроку.
Сьогодні я вмостився за одну парту з Алісою. Невдовзі до класу зайшла Єва й сіла сама: першою була англійська, а її подруга знову пішла на німецьку. Цього разу підручник у мене був із собою.
От тільки не було мого друга Руслана...
– У мене книга просто в рюкзак не влізла, – відмахнувся він. – Так і бути, наступного разу не візьму з собою літературу. А можна я з кимось сяду? От у Єви вільно.
– Та без проблем, – відмахнулася Валентина Василівна.
Я сам не зрозумів, що роблю – язик спрацював швидше за мозок:
– Тримай книжку, – я простягнув Руслану свій підручник.
Швидко сфотографував пару потрібних сторінок на телефон і спихнув йому книжку.
Задоволена посмішка друга одразу зникла: він явно розраховував умоститися поруч із Євою, а мені від цієї думки стало нудотно й неприємно. От же придурок! Але, на щастя, йому довелося повернутися на своє місце.
Єва повернулася до мене в повній розгубленості. Окинула невдоволеним поглядом Алісу, а потім знову відвернулася до дошки. Невже вона й справді думала, що сидітиме з цим придурком? Ну ні. Якщо вона з кимось і сидить, то тільки зі мною... Подумав я, сидячи за однією партою зі своєю “дівчиною”.
#2 в Молодіжна проза
#1 в Підліткова проза
#15 в Любовні романи
#4 в Короткий любовний роман
від ненависті до кохання, протистояння характерів, вимушене співмешкання
Відредаговано: 11.11.2026