Розділ 19

Тім

Я вже пошкодував, що зв'язався з цією Євою. На сам щоденник мені було байдуже – новий куплю, тим паче навчальний рік тільки-но розпочався. Мене більше розлютило те, що Аліса влізла. Знайшла кого захищати! Ми з Євою й самі чудово розібралися б.

Ну нічого, удома з нею поговоримо. У сенсі, може, і не поговоримо зовсім, але там нам точно ніхто не завадить.

На великій перерві ми з хлопцями рушили до їдальні й одразу зайняли наш стіл в центрі. Я десь чув, що нас вважають місцевою елітою чи щось на кшталт того – мені від цих чуток тільки смішно ставало. Хоча так, абихто за наш стіл не сідав – Єву в цих колах я точно ніколи не бачив.

Хлопці про щось жваво гомоніли, а Аліса вмостилася поруч зі мною, уплітаючи якийсь салат. Я ж мимоволі зачепився поглядом за Єву, яка з тарілкою пюре та котлетою йшла разом із подругою до столика в самому кутку. І завмер. Топ у неї був і справді милий – підкреслював усе, що треба.

Я впився поглядом у свою тарілку, не розуміючи, як в одній дівчині може уживатися ця диявольська сутність із такою миловидною зовнішністю. Та ще й при тому, що мені, чорт забирай, подобалося на неї дивитися! Хоча яка різниця... Неважливо. Удома й так набридла.

– Тім, я все одно не хочу, щоб ви разом танцювали вальс, – Аліса раптом поклала голову мені на плече. – Я чула, як ви сварилися. Ми могли б танцювати разом!

Господи, дістала вже з цим вальсом.

– Яка різниця?

– Як це яка?! Ми ж танцюватимемо не лише на ювілеї школи, а й на випускному, і на останньому дзвінку. Скільки це репетицій! Невже тобі нормально з нею репетирувати?

– Поки не знаю, – усміхнувся я. – Ще не пробував.

Аліса скривилася. Ревнує, мабуть, хоча приводу немає. Це вона ще не знає, що ми з Євою тепер під одним дахом живемо. Я вирішив поки мовчати про це. Начхати, якщо одного разу сама дізнається. Хоча в гості я її тепер точно кликати не хочу – тільки цих істерик мені не вистачало.

Ми швидко доїли й рушили назад до класу. Решта уроків минула без пригод, і невдовзі настав час іти додому. Аліса пішла кудись із подружками, хоча спочатку розраховувала, що я її проведу. Але мені взагалі не хотілося йти в той бік.

Вийшовши зі школи, я помітив, що Єва якраз крокує в бік нашого будинку. Я пішов слідом за нею. Спочатку вона йшла доволі швидко, тож мені не доводилося уповільнювати крок, але потім стала йти не поспішаючи, і я зрозумів, що ми ось-ось перетнемося.

Не знав, чи є сенс відставати: дорога одна, я міг або обігнати її й пройти повз, або наздогнати й піти разом. Хоча спільна прогулянка мала б дивний вигляд.

Спочатку я намагався йти повільніше, але потім усе ж порівнявся з нею.

– Нікому не казала, що ми з тобою тепер типу родичі? – усміхнувся я.

– Ні. Тільки Вероніці по секрету. А ти?

– Нікому. Пропоную й надалі мовчати про таке.

– Згодна. Не хочу, щоб люди знали. Але з іншого боку, вони ж можуть подумати щось не те...

– А може, я до тебе залицяюся? – знущався я, засукавши рукави сорочки.

– Узагалі нереалістично звучить, – фиркнула вона у відповідь.

Ну так. Поруч з Євою я взагалі забував, як треба спілкуватися з дівчатами. Хоча мене все влаштовувало. З нею спілкуватися було куди простіше й цікавіше, ніж з усіма іншими – уже точно простіше, ніж з Алісою.

Побалакавши дорогою про всяку маячню, ми доволі швидко дійшли до будинку. А там кожен одразу розійшовся по своїх кімнатах. Усе, на сьогодні ліміт терпіння її товариства вичерпано. Сподіваюся, до завтрашнього дня він відновиться.