Розділ 17

Йшов другий тиждень навчання, і нас уже завалили читанням із літератури. Я не встигала читати твори повністю, тому просто пробіглася короткими змістами й вирішила, що цього цілком достатньо. Я трохи хвилювалася, а тут мене ще й викликали до дошки.

Та я не розгубилася й почала жваво розповідати все, що запам'ятала. На подив, учителька мене навіть похвалила:

– Молодець, Єво, добре.

Я вже подумала, що мене зараз відпустять на місце, як раптом пролунав голос Тіма:

– Наталіє Миколаївно, а можна одне запитання за сюжетом? Я просто не зовсім зрозумів момент із подарунком.

– Так, Тимофію, запитуй.

Я гмикнула, хвилюючись, що ще цей придурок замислив.

– Єва так круто описала полювання, – із натхненням заговорив він. – А підкажи, чому Наталка подарувала Григорію свої срібні сережки перед його відходом?

Я розгубилася. Які, чорт забирай, сережки?! Він явно намагається мене підловити, я взагалі не пам'ятала нічого подібного в скороченому варіанті. Але якщо я зараз промовчу, вчителька одразу зрозуміє, що я не читала книжку повністю. Треба якось викручуватися... Ось і перевірю свою інтуїцію.

– Це символічний жест, – упевнено видала я. – Наталка віддала йому найдорожче...

У класі запала тиша. Половина учнів узагалі не розуміла, про що мова, а з боку інших пролунали смішки. Чорт... здається, я бовкнула якусь дурницю.

Я повернулася до вчительки й побачила, як вона суворим поглядом дивиться на мене поверх окулярів:

– Які ще сережки?!

– Ну, там була розмова про прикраси... – забурмотіла я, червоніючи.

– Ти не читала! – суворо перебила Наталія Миколаївна. – Прочитала три абзаци скороченого змісту й вирішила, що цього достатньо?

Поки цей придурок не вліз, цього було більш ніж достатньо!

Я впилася поглядом у Тіма й виразно провела долонею по шиї, показуючи, що на нього чекає після уроку. Хай тільки попадеться мені!

– Сідай, Єво. На цьому уроці нічого тобі не поставлю, але на наступному відповідатимеш першою.

Ну блін! Тепер доведеться готуватися куди ретельніше. Я невдоволено поплелася до своєї парти.

Проходячи повз Тіма, який сьогодні сидів на середньому ряду, я на емоціях схопила його щоденник і замахнулася, щоб закинути його кудись у бік ряду біля вікна. Думала просто змусити цього придурка понервувати, але... чорт забирай, щоденник за ідеальною траєкторією вилетів у відчинене вікно!

У мене на мить усе перед очима попливло. Я косилася на вчительку – на щастя, вона в цей момент повернулася до дошки. А потім я впіймала на собі вбивчий погляд Тіма.

Ну все, мені точно кінець...