Розділ 15

Тім

Мене кликала гуляти Аліса, хоча самому не дуже й хотілося. На щастя, навіть відмазка знайшлася  – речі тягати. Проводити час із Євою було не краще, а от сваритися з нею мені подобалося. Гормон щастя від цього просто зашкалював.

Коли ми вивантажили все й нові мешканки цього будинку взялися наводити порядок у кімнатах та розбирати речі, я спустився на кухню, де батько вже накривав на стіл.

– Яка господинька, – гмикнув я.

– Хтось же мусить, – відгукнувся він. – Ти вранці посуд за собою не помив.

– Я поспішав, – розгублено видав я.

– А Віра потім подумає, що ми з тобою свині.

Я закотив очі. У кого взагалі батько такий перфекціоніст? Я зовсім інший.

– Не думаю, що її налякає пара брудних тарілок. Тим паче у нас вдома й так завжди порядок.

Батько був на цьому повернутий і мене привчив якимось дивом.

– Скоро будемо вечеряти всі разом, – сказав він. – Давай допомагай, салат наріжеш.

Довелося послухатися. Батько хоч і непогано заробляв, але куховарки в нас ніколи не було. Максимум міг замовити готову їжу з кулінарії чи доставку, але здебільшого ми готували разом. Інколи він, інколи я. Батько взагалі був майстром у цій справі – не дарма ж він працював ледь не найкрутішим шеф-кухарем і мав власний ресторан.

Через його постійну роботу в нього не завжди знаходився час на кулінарні шедеври, тож уся надія тепер була на тітку Віру. Аби тільки не на Єву! Цю дівчину не можна підпускати до кухні – раптом захоче мене отруїти.

Ми швидко впоралися: батько встиг зробити пасту з креветками, а я – овочевий салат. Розлили напої, і якраз у цей момент дівчата спустилися до столу.

Єва була в шортах і майці. Я випадково задивився на неї, але одразу ж махнув головою: ні, нецікаво.

– Як смачно пахне! – усміхнулася тітка Віра, коли батько запросив їх до столу.

Єва виглядала так, наче її змусили. І все ж ми вмостилися за стіл.

– Пропоную підняти цей келих соку за новосілля, – мовив батько, підіймаючи склянку. – Щоб ми жили як одна велика дружня сім'я.

Ми з Євою зло перезирнулися. Здається, батьки ще пошкодують про своє рішення. А поки ми цокнулися склянками, зробили по ковтку й нарешті взялися до їжі.

Живіт зводило від голоду. Тому, поки батьки про щось гомоніли, я мовчки набивав шлунок, абсолютно їх не слухаючи. Лише втамувавши перший голод, я відкинувся на спинку стільця й прислухався.

Здається, вони пропонували якесь спільне дозвілля, щоб ми зблизилися. Ну ні! Ми з Євою й так «занадто близькі» – згадати хоча б нашу конкуренцію на англійській та багато іншого. Я чудово знав, на що вона здатна, і мені її товариства вистачало з головою.

– Ви що як не рідні? – помітила Віра, дивлячись на нас із Євою.

– Просто втомилася, – відмахнулася та, повільно пережовуючи їжу.

– Гаразд, вам усім треба відпочити. Далі видно буде.

Ми швидко поїли, і нас вирішили не мучити. Ми розійшлися по кімнатах, хоча батьки ще довго сиділи на кухні й про щось балакали.

А я згадав про свою улюблену звичку вмикати музику гучніше. Батькові вона не заважатиме – будинок великий, його спальня далеко, а от Єва спала якраз за стіною.

Ну що ж, хай звикає.