Розділ 14

Ми приїхали до великого двоповерхового будинку й одразу заїхали у двір. Тут і почалося найскладніше – від хвилювання в мене частіше забилося серце.

Віктор з сином одразу вийшли й узялися все розвантажувати. Тім миттєво підхопив якийсь ящик, куди я склала частину своїх речей, і, поки його батько відчиняв двері, пішов усередину.

– Тім, покажи Єві її кімнату! – донеслося з вулиці.

– У підвалі! – усміхнувся він, проходячи повз мене.

– Я тебе самого туди заштовхаю! – буркнула я й пішла слідом.

– Вас обох закрию, – усміхнувся Віктор, який ішов позаду.

Блін, усе-таки почув. Ми з Тімом не стримали сміху – та так, що він ледь не випустив коробку з рук.

– А ти, дивлюся, нічого не несеш? – повернувся він до мене, зупинившись біля сходів.

– А я думала, що буду тільки тебе експлуатувати, – зазначила я. – Ходімо вже, показуй.

Спочатку Тім удавав, ніби йому страшенно важко, але, крокуючи сходами, легко переклав коробку в одну руку й зазирнув усередину. Господи, мені аж ніяково стало: хтозна, що він там знайде? І тут він витяг звідти плюшевого зайця.

– Як мило... З іграшками спиш?

– Краще з іграшками спати, ніж як ти – з Алісою!

– О ні, Єво, тільки не починай, – засміявся Тім. – Те, що ми заснули поруч на тій вечірці, ще нічого не означає. Та й узагалі, яка різниця?

І справді. Навіщо я завела цю розмову?

Тім легенько стукнув мене цим самим зайцем по голові, а потім із тією ж усмішкою заховав його назад у коробку й продовжив підійматися. Я ледь стрималася, щоб не зіштовхнути його зі сходів. От чого він чіпає мої речі?

Ми зупинилися біля одних із дверей.

– Ти житимеш тут, – махнув він рукою.

Я недовірливо відчинила двері: усередині була купа якогось мотлоху, одягу та взуття.

– Знущаєшся? – я схрестила руки на грудях.

– Ну гаразд, ось твоя кімната, – він вказав на сусідні двері. – Просто не дуже хотілося жити з тобою по сусідству. Але на другому поверсі кімнат більше немає.

– То в чому проблема? Переїжджай у гардеробну, – вигнула я брову. – Або на перший поверх. Нічого, знайдеш собі місце.

– Та мені в принципі байдуже, – знизав плечима хлопець і зайшов до кімнати, щоб поставити коробку. – Це ж тобі слухати мій рок щоночі. Дивись, аби сама збігти не захотіла.

– Та я ще до переїзду втекти хотіла! Тільки мені вибору не залишили.

– Ну то звикай, – посміхнувся Тім.

А я нарешті змогла озирнутися. Кімната була оформлена у світлих тонах: на підлозі невеличкий м'який килим, ліжко зі світлим пледом, акуратні полиці та шафа. Доволі затишно. Нейтральні відтінки мали дуже крутий вигляд, а в повітрі приємно пахло свіжістю.

– Для порівняння хочеться побачити твою кімнату, – раптом видала я.

– Вона вся чорна, – озвучив Тім.

– Як твоя душа, я зрозуміла.

Він не стримав посмішки, а потім потягнув мене назад до машини, щоб принести решту речей. Ну що ж... початок покладено.