Розділ 13

Непомітно настали вихідні, коли потрібно було переїжджати. Ми з мамою вирішили не тягнути з собою багато речей: у новому будинку й так усе було, тож ми зібрали лише найнеобхідніше. Вийшло три валізи. До того ж ми в будь-який момент могли приїхати по решту речей.

Ця думка гріла: мені здавалося, що в разі чого я завжди зможу втекти назад додому. І хоч ночувати сама я все ще боялася, можливість повернутися заспокоювала.

– Ти не хвилюйся так, звикнеш, – мовила мама, стиснувши мою руку.

Ми стояли в передпокої й чекали на Віктора з Тімом, які мали ось-ось під’їхати й допомогти з речами.

– Там занадто багато людей... я до такого не звикла, – зітхнула я.

– Зате там набагато більше місця, – усміхнулася мама. – І прошу тебе, постарайся не сперечатися з Тімом. Мені б дуже хотілося, щоб ви подружилися.

– Ні, мамо, я не можу подружитися з цим придурком, – випалила я. – Тобто я чесно намагалася! Але ти пам'ятаєш, чим закінчився той вечір? Він сам мене спровокував.

– А ти не припиняла його дражнити.

– Тому що він мене бісить!

Мама лише похитала головою й пішла на кухню, розуміючи, що сперечатися марно.

Я повернулася до своєї кімнати, щоб ще раз перевірити, чи нічого не забула. Мій рюкзак і так уже був набитий: туди поклала ноутбук і купу потрібних книжок.

Раптом із передпокою долинули голоси, і я неохоче вийшла. Віктор уже стояв біля порога разом зі своїм нестерпним сином.

– Усе забрали? – запитав Віктор. – Давайте ми поки закинемо речі в машину. Тім, бери валізу.

Тім стояв у простій футболці та джинсах, а на його губах грала все та ж нахабна усмішка. Мене аж пересмикнуло від думки, що тепер нам доведеться жити під одним дахом. Помітивши мою реакцію, він лише підморгнув, узяв валізу й вийшов із квартири.

Ми швидко завантажили решту речей, усілися в машину й рушили. Мені «пощастило» сидіти з Тімом на задньому сидінні, поки дорослі про щось жваво гомоніли попереду.

Я впилася поглядом у вікно, повністю ігноруючи його присутність. Він робив те саме, і це був величезний плюс. Я подумала: якщо ми й надалі так ігноруватимемо одне одного, то, можливо, навіть зможемо спокійно ужитися.