Розділ 12

А я ще наївно думала, що ми з Тімом зможемо хоч інколи нормально спілкуватися... Враховуючи, що нам тепер ще й вальс разом танцювати. А потім за цим обідом...

Я й сама, звісно, почала говорити зайве. І в результаті нас двох уже просто було не заткнути. Здається, ми пригадали одне одному абсолютно все: не лише образи цього року, а й минулі гріхи.

Батьки спочатку сиділи в шоці, а потім просто продовжили їсти, мовчки переглядаючись. Ніби нас двох за столом узагалі не існувало. Методи в них, звісно, цікаві...

– До речі, я в душі по три години проводжу, – сказала я, переможно глянувши на Тіма.

– А я музику дуже гучно слухаю, – підморгнув він. – Не знаю, чи витримаєш ти таке.

– Так, стоп! – одразу ж утрутився дядько Віктор. – Душ у нас тепер буде за графіком. Але ви не хвилюйтеся, у будинку їх два. А музику відсьогодні гучно ніхто не слухає. Зрозуміло?

– Звісно, – фальшиво усміхнувся Тім.

Ну ясно, він нікого слухати не збирався! Але я лише покірно кивнула. Це ми ще побачимо... Треба було не обіцяти йому «солодке» життя просто зараз, а влаштувати його потім, без попередження. Судячи з його хитрого погляду, він думав про те саме.

– Слухайте, діти, – зітхнула мама. – Вам доведеться з цим змиритися. Ми з Віктором уже давно разом, і нам треба жити однією родиною. А вам залишилося потерпіти не так уже й багато – усього один рік. А далі поїдете вчитися, і все.

– Думаєте, ваші стосунки так довго проживуть? – встряв Тім. – Зазвичай інтрижки в батька так ненадовго затримувалися.

– Тимофію! – суворо перебив його Віктор. – Збав тон! Якщо ви щось не поділили з Євою, я впевнений, це скоро мине. Але попрошу не переходити на особистості!

– Та я навіть не починав, – трохи грубо буркнув Тім, відкидаючись на спинку стільця.

Ненормальний якийсь. Ще й із батьком може так переговорюватися! Я от звикла, що мамі зайвого слова сказати не можу. Ну, гаразд, сьогодні був виняток. Щоб урити цього придурка, я й не таке скажу!

У будь-якому разі обід був остаточно зіпсований. Як би батьки не намагалися вдавати, ніби нічого не відбувається, вони й самі тепер сиділи без настрою.

Невдовзі вони все-таки почали збиратися. Мама з Віктором ще трохи про щось переговорювалися на кухні, а ми з Тімом сиділи у вітальні й уперто поглядали одне на одного.

– Упевнений, ти довго в нас не протягнеш, – гмикнув Тім.

– Та я й не проти, – прошипіла я. – Готова взагалі нікуди не переїжджати. Усе одно не зможу з тобою ужитися.

– Ти ж навіть не пробувала. Чим я тобі так не вгодив?

– Та мене сама пика твоя бісить! – видала я.

– Та годі тобі, Єво. Мені здається, у їдальні ми з тобою чудово провели час, – реготнув він. – Щось ти тоді не згадувала, що моє обличчя тебе бісить.

– Це все було заради їжі! – стиснула губи я. – Ти купив мені булочку, тож я була готова трохи потерпіти.

– У такому разі більше можеш не терпіти, – мовив він і відламав ложкою шматок шоколадного торта.

Відправив його до рота й зі щирим задоволенням облизав губи. У мене серце чомусь забилося частіше, коли я побачила цей жест.

Я швидко опустила очі й вирішила теж мовчки доїсти свій шматок.

А взагалі... Я ж незлюбила його ще у восьмому класі. Пам'ятаю день, коли нас двох відправили на олімпіаду з англійської. Я думала, що знаю предмет найкраще в класі, а тут з'явився цей Тім, який просто вразив усіх своїми знаннями.

У результаті всі хвалили тільки його, а не мене, адже він набрав найвищий бал. Він потім ще довго з мене знущався, а я бісилася так, що просто не знала, куди себе діти. Але ця лють дала мені величезну мотивацію: я почала вчити англійську як ненормальна! І все одно розуміла, що він якимось чином на крок вище.

Звісно, далеко не з усіх предметів Тім був такий крутий. Але в мові він перевершував мене завжди. І всіма способами намагався це довести.

Це бісило. Я намагалася ставитися до нього нормально, але постійно бачила в ньому тільки суперника. Та й він у мені, мабуть, теж. Сподіваюся, нам хоча б не доведеться боротися за увагу батьків... На щастя, поки що вони були налаштовані проти нас обох.

Невдовзі вони закінчили розмови, і Тім із батьком пішли. Мама зачинила за ними двері, повернулася до кімнати й невдоволено глянула на мене:

– Доню... я впевнена, ви ще подружитеся.

– Не хочу, – відмахнулася я.

– Доведеться, – заявила вона, забираючи зі столу брудні тарілки. – Тобі треба просто звикнутися з цією думкою. Упевнена, усе не так погано. Йди відпочивай, я сама все приберу.

Якби ж усе було так просто! Тут навіть шоколадний торт не зміг підняти мені настрій – а таке зі мною траплялося дуже рідко.