Розділ 11

Тім

Після школи мені довелося йти з батьком у гості до тітки Віри. Я вже пару разів бував у них мигцем – забирав якісь ключі, але всередину не зазирав. А тут прямо-таки змусили прийти: познайомитися з її донькою та обговорити всі деталі переїзду.

Тітка Віра планувала накрити цілий стіл, але батько вчасно переконав її, що одного торта буде цілком достатньо. Втім, без нормальної їжі нас усе одно не залишили: нагодували картоплею та просто нереальними відбивними. Я сидів, уплітав усе це за обидві щоки й думав: якщо мене й далі так годуватимуть, то я взагалі не проти їхнього переїзду.

Потім ми повернулися за стіл пити чай, і тут до вітальні зайшла донька тітки Віри.

– Прийшла нарешті, – усміхнулася господиня дому, обернувшись.

Я зробив ковток чаю й підняв очі... Боже, у мене ледь щелепа на стіл не відвалилася, коли я побачив Єву.

Я там пару хвилин тому думав, що не проти їхнього переїзду? Так от: я ще і як проти! Я розраховував на якусь милу, тиху зведену сестричку, а тут – ця катастрофа!

У Єви очі на чоло полізли, коли вона мене помітила. Здається, вона перебувала в такому ж шоці й узагалі ні про що не здогадувалася. Чорт, я навіть не знав, як реагувати, але наших батьків, схоже, взагалі нічого не бентежило:

– А ось і Єва! – тепло усміхнувся мій батько. – Ви, здається, вже знайомі? Я чув, вас цього року в один клас об'єднали.

– Ага... – розгублено видавила Єва, ледь тримаючись на ногах. – Але краще б цього не робили.

Батьки лише посміхнулися, явно не розуміючи наших проблем. Навряд чи, звісно, вони б передумали, навіть якби ми у два голоси закричали, що не хочемо жити під одним дахом. Все одно змусять. Тож спочатку ми обоє вирішили тактовно промовчати. А що? На кону ж «велике щастя» наших батьків. А наше щастя, ясна річ, нікому не впало.

– Єво, сідай за стіл, посидь із нами. Ти, мабуть, голодна? – одразу ж заметушилася тітка Віра. – Давай я тобі торта відріжу!

– Та щось апетиту немає... – видихнула Єва.

– Треба поїсти, а то вітром здує, – встряв мій батько.

Ха! Та з такою навіть ураган зв'язуватися не захоче. Ні, ну інколи ми з нею, звісно, могли спілкуватися відносно нормально – швидше від безвиході. Але решту часу нам обом, здається, приносило дике задоволення просто знущатися одне з одного.

– Ми тут подумали... Може, вже цими вихідними переїдемо? – раптом запитала тітка Віра у доньки. – Якраз почнемо збирати речі.

– Ми з Тімом вам допоможемо, – охоче відгукнувся батько. – Машиною приїдемо, усе завантажимо й перевеземо.

– Ой, як добре! – зраділа тітка Віра.

– Жах... – тихо промовила Єва.

– А? – насупилася її мама. Здається, вона справді не розчула.

– Я не хочу переїжджати, – гучно озвучила Єва.

– Та я теж уже передумав, – сказав я. – Мені її з головою вистачає й у школі.

– Отож-бо й воно! – підхопила Єва. – Не хочу бачити його ще й удома!

Батьки здивовано перезирнулися, але їх це, здається, взагалі не збентежило.

– Діти, будинок великий, – спокійно знизав плечима батько. – Думаю, ви там навіть перетинатися часто не будете.

– Гарантую: це не допоможе, – посміхнувся я.

– Діти, ну що за дитячий садок? – зітхнула тітка Віра. – Ми взагалі-то збираємося стати однією великою та дружньою родиною. Вам треба просто помиритися, і все! Єво, ти ж, здається, завжди мріяла про брата?

– Але ж не про такого! – вскочила вона, стиснувши кулаки. – Тім мені сьогодні зошит з англійської зіпсував! А він із минулого року, там був величезний словник!

– Ну нічого, тримай тепер усе в голові, – усміхнувся я і теж встав. – Упевнений, ти на це здатна. На відміну від мене – після того, як ти мене стукнула підручником по голові!

– Це було за діло!

– Ну якщо я тебе чимось стукну, це теж буде за діло!

– Тільки спробуй! – прошипіла Єва.

– Обов'язково спробую, сестричко, – зазначив я. – Мені ж уже можна тебе так називати, правда?

Ми стояли й важко дихали, втупившись одне в одного з червоними від люті обличчями. І тільки потім я перевів погляд на батьків... Схоже, ми все-таки перегнули. Вони сиділи в шоці.

Хоча яка різниця? Хай одразу звикають. Ми з цією зубрилкою під одним дахом точно не уживемося.