Нахаба з сусідньої кімнати

Розділ 9

Я сиділа за столом і не кваплячись доїдала свою булочку. Тім зі своєю вже майже впорався. Ми час від часу тягнулися до чашок із чаєм, як раптом я підвела очі й помітила, що до їдальні зайшла директорка. Вона щось захоплено розглядала в телефоні й злегка сповільнила крок.

– От чорт... – одразу ж підхопилася я з місця.

Спочатку я хотіла просто відвернутися, але паніка наростала: куди бігти, де ховатися?!

– Ти чого? – усміхнувся Тім і теж підвівся.

– Вона не повинна нас тут бачити! – прошепотіла я.

Мало того, що директорка може розповісти все моїй мамі, враховуючи, що вони в хороших стосунках, та й узагалі: якого біса ми під час уроку сидимо в їдальні? Вона ж чудово знала наш розклад. Дурна була ідея сюди йти!

Зрештою Тім швидко схопив мене за руку й затягнув за широку колону. За нею нас зовсім не було видно. Я встигла помітити, як із легкою усмішкою похитала головою молода кухарка за касою, але, на щастя, промовчала.

Залишалося сподіватися, що нас не здадуть, хоча імен наших вона точно не знала. Я обережно визирала з-за колони, спостерігаючи, як директорка повільно крокує вздовж столів.

Ми з Тімом потихеньку пересувалися колом, щоб залишатися в її «сліпій зоні». І от, коли вона вже підійшла до каси, ми обоє усвідомили, що час бігти.

– У нас же чашки! – шепнула я, вказуючи на стіл.

– Потім повернемо, бери й ходімо.

Ми, постійно озираючись, побігли до виходу. В одній руці у мене була недоїдена булочка, в іншій – недопитий чай. Ми безшумно вислизнули з їдальні.

Забігши в якийсь невеличкий коридорчик, ми зупинилися, перевели подих і одночасно засміялися.

– Як же це все тупо й дивно! – видихнула я, прихилившись до стіни.

– Зате весело, – підморгнув Тім і одним махом заштовхав залишок своєї булки до рота.

Я теж швиденько доїла, але повертати посуд ми поки не ризикували. Стояли за рогом і визирали, чекаючи, коли директорка нарешті піде. Невдовзі вона й справді вийшла, несучи із собою якийсь контейнер з їжею. Тім сам викликався віднести наші чашки, а я залишилася чекати на нього на місці.

Коли він повернувся, якраз гучно пролунав дзвоник. Ми не кваплячись попленталися на другий поверх і вичекали пару хвилин біля класу, поки вчителька англійської остаточно не піде. Тільки після цього ми разом переступили поріг класу.

Там вже стояла наша класна керівниця і щось захоплено пояснювала. Судячи з усього, ми пропустили найцікавіше.

– О, а ось і наші прогульники! – мовила Марина Миколаївна, з усмішкою поправляючи спідницю. – У принципі, ми без вас уже все вирішили. Скоро у нас починаються репетиції вальсу до ювілею школи. Кілька пар ми вже сформували. Ви двоє танцюватимете разом.

У мене всередині все просто завмерло. Господи... З Тімом?! Який жах!

– У сенсі?! Я ж хотіла з Тімом! – раптом встряла Аліса, задерши підборіддя.

– Алісо, ти теж танцюєш, – м'яко сказала вчителька. – Тільки твоєю парою буде Руслан. Ти у нас мініатюрна, він теж невисокого зросту. Йому буде легко підняти тебе в підтримці. А Єва з Тімом вищі, тож вони візуально мають куди гармонійніший вигляд.

Аліса з відвертою люттю зиркнула на мене, і мені навіть якось незручно стало. От тільки цього мені не вистачало – танцювати вальс із Тімом.

Хоча, якщо подумати, у нас у класі й справді дівчат виявилося більше, та й хлопці майже всі невисокі. Виглядало б і справді недолуго. А так наче всі за зростом підходять...

Хоча сама думка про те, що ми з Тімом у чомусь «підходимо одне одному», здавалася мені дикою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше