Я сиділа за столом і не кваплячись доїдала свою булочку. Тім зі своєю вже майже впорався. Ми час від часу тягнулися до чашок із чаєм, як раптом я підвела очі й помітила, що до їдальні зайшла директорка. Вона щось захоплено розглядала в телефоні й злегка сповільнила крок.
– От чорт... – одразу ж підхопилася я з місця.
Спочатку я хотіла просто відвернутися, але паніка наростала: куди бігти, де ховатися?!
– Ти чого? – усміхнувся Тім і теж підвівся.
– Вона не повинна нас тут бачити! – прошепотіла я.
Мало того, що директорка може розповісти все моїй мамі, враховуючи, що вони в хороших стосунках, та й узагалі: якого біса ми під час уроку сидимо в їдальні? Вона ж чудово знала наш розклад. Дурна була ідея сюди йти!
Зрештою Тім швидко схопив мене за руку й затягнув за широку колону. За нею нас зовсім не було видно. Я встигла помітити, як із легкою усмішкою похитала головою молода кухарка за касою, але, на щастя, промовчала.
Залишалося сподіватися, що нас не здадуть, хоча імен наших вона точно не знала. Я обережно визирала з-за колони, спостерігаючи, як директорка повільно крокує вздовж столів.
Ми з Тімом потихеньку пересувалися колом, щоб залишатися в її «сліпій зоні». І от, коли вона вже підійшла до каси, ми обоє усвідомили, що час бігти.
– У нас же чашки! – шепнула я, вказуючи на стіл.
– Потім повернемо, бери й ходімо.
Ми, постійно озираючись, побігли до виходу. В одній руці у мене була недоїдена булочка, в іншій – недопитий чай. Ми безшумно вислизнули з їдальні.
Забігши в якийсь невеличкий коридорчик, ми зупинилися, перевели подих і одночасно засміялися.
– Як же це все тупо й дивно! – видихнула я, прихилившись до стіни.
– Зате весело, – підморгнув Тім і одним махом заштовхав залишок своєї булки до рота.
Я теж швиденько доїла, але повертати посуд ми поки не ризикували. Стояли за рогом і визирали, чекаючи, коли директорка нарешті піде. Невдовзі вона й справді вийшла, несучи із собою якийсь контейнер з їжею. Тім сам викликався віднести наші чашки, а я залишилася чекати на нього на місці.
Коли він повернувся, якраз гучно пролунав дзвоник. Ми не кваплячись попленталися на другий поверх і вичекали пару хвилин біля класу, поки вчителька англійської остаточно не піде. Тільки після цього ми разом переступили поріг класу.
Там вже стояла наша класна керівниця і щось захоплено пояснювала. Судячи з усього, ми пропустили найцікавіше.
– О, а ось і наші прогульники! – мовила Марина Миколаївна, з усмішкою поправляючи спідницю. – У принципі, ми без вас уже все вирішили. Скоро у нас починаються репетиції вальсу до ювілею школи. Кілька пар ми вже сформували. Ви двоє танцюватимете разом.
У мене всередині все просто завмерло. Господи... З Тімом?! Який жах!
– У сенсі?! Я ж хотіла з Тімом! – раптом встряла Аліса, задерши підборіддя.
– Алісо, ти теж танцюєш, – м'яко сказала вчителька. – Тільки твоєю парою буде Руслан. Ти у нас мініатюрна, він теж невисокого зросту. Йому буде легко підняти тебе в підтримці. А Єва з Тімом вищі, тож вони візуально мають куди гармонійніший вигляд.
Аліса з відвертою люттю зиркнула на мене, і мені навіть якось незручно стало. От тільки цього мені не вистачало – танцювати вальс із Тімом.
Хоча, якщо подумати, у нас у класі й справді дівчат виявилося більше, та й хлопці майже всі невисокі. Виглядало б і справді недолуго. А так наче всі за зростом підходять...
Хоча сама думка про те, що ми з Тімом у чомусь «підходимо одне одному», здавалася мені дикою.
#2 в Молодіжна проза
#1 в Підліткова проза
#15 в Любовні романи
#4 в Короткий любовний роман
від ненависті до кохання, протистояння характерів, вимушене співмешкання
Відредаговано: 11.11.2026