Глава XXII

Талія відчула чийсь дотик до свого обличчя. Трохи грубувата долоня опустилася на її щоку, потім погладила по волоссю. Талія повільно розплющила очі. Дівчина лежала на білій підлозі. Вона не зрозуміла, де знаходиться. Місце не було схоже ні на яке, де вона бувала раніше: ні на кімнату в академії, ні на медпункт, ні на в’язницю темних.

Талія сіла й озирнулася навколо. Але нічого не побачила. З усіх боків її оточувало щось на зразок туману - світло-молочна димка, яка огортала все навколо дівчини. Але хтось повинен був бути поруч. Вона точно відчувала, як хтось до неї доторкнувся.

Талія підвелася на ноги і спробувала щось розгледіти в мутному просторі навколо. Дивно, але в цьому місці вона не відчувала страху. Навпаки, якийсь незрозумілий спокій, якого дівчина не відчувала ніколи у своєму житті.

— Тут хто-небудь є? — зважилася подати голос Талія. Всупереч очікуванням, що звук її голосу потоне в тумані, він пролунав навколо луною, немов відбився від стін і повернувся до неї назад.

— Здрастуй, Талія.

Від голосу, що пролунав за її спиною, руки Талії вкрилися сиротами. Голос цей був м’який і теплий, і немов звучав звідкись здалеку, з минулого.

Талія повернулась і ледь не впала. Нижня губа її затремтіла й дівчина потерла очі, щоби переконатися, що їй не вижається. Перед нею стояв чоловік, якого вона бачила тільки на фотографії в книзі «Великі особистості світу магії», та після — у снах. Перед нею стояв Олександр Хольмберг. Її батько.

— Тато? — прошепотіла Талія. Вона вирішила, що спить і потайки ущипнула себе за зап’ястя. Було боляче, і вона не прокинулася. Але, як приховано не спробувала зробити це дівчина, порух її не сховався від очей Олександра.

— Ти спиш. Але водночас — ти не спиш.

Талія нічого не розуміла. Вона в усі очі дивилася на свого батька. І ще більше утвердилася в думці, що вона — його точна копія. Якби в нього народився син, то їх точно мали б за близнюків.

— Отже, я померла? — винесла припущення Талія. Вона не могла зрозуміти, що це за місце. І той факт, що вона бачить перед собою загиблого вісімнадцять років тому батька змусив її думати, що вона потрапила кудись на зразок потойбічного світу.

— Ні, — знову відкинув її припущення Олександр. Весь цей час він злегка посміхався куточками губ, продовжуючи уважно розглядати доньку.

— Тоді я нічого не розумію. Це чергове видіння? Мене знову викрали темні?

— Ні, — повторив чоловік і зробив кілька кроків до дочки.

— Будь ласка, поясни мені, що відбувається, — благала Талія.

— Давай сядемо, — сказав чоловік.

Талія здивовано озирнулася навколо, адже не помічала до цього того, на що можна було б сісти. Але тут перед нею з оточуючого їх туману виткалися два крісла. Олександр сів на те, що було ближче до нього, і вказав рукою на інше. Талія слухняно сіла, складаючи руки на колінах.

— Мені дуже потрібно було з тобою поговорити. Тому ми зараз тут. Ні на землі, ні в потойбічному світі. Ми немов би на кордоні між цими двома світами. Там, де, при великому бажанні, можуть зустрітися живі й мертві.

— І ти мене сюди покликав?

— Покликав, — кивнув Олександр. — І прийшов сюди сам. Ненадовго. Не хотів з’являтися до тебе у вигляді привида. Це якось несолідно.

— А ти міг би? — округлила очі Талія. Чомусь це її здивувало більше, ніж те, що вона знаходиться разом зі своїм батьком між світами.

Олександр посміхнувся і знову кивнув:

— Ти ж не думала, що привидів не існує?

Це було риторичне питання. Талія тільки посміхнулася, відповідаючи на посмішку батька.

— Але навіщо ти мене покликав?

— По-перше, мені дуже захотілося побачити свою дитину.

Талія побачила, як в очах цього сильного на вигляд чоловіка блиснули сльози. Олександр стиснув великим і вказівним пальцями куточки очей, намагаючись вгамувати сльози, що рвалися назовні. Він не хотів зараз плакати. Не при доньці.

— Хотів сказати тобі, як я тобою пишаюся. Я не знав, що зможу породити ту, яка повинна стати тією самою людиною, хто врятує світ від темної напасті. Я не знав, що приреку тебе на таку долю. Але, дивлячись на тебе, я розумію, що ти з цим впораєшся. Я вірю в тебе.

— А по-друге…, — продовжив чоловік після невеликого мовчання. — А по-друге, я хотів тобі сказати, щоби ти не здавалася. Ніколи. Я б дуже хотів бути поруч із тобою. Вчити тебе. Усьому, що я знаю сам. Хотів би, щоби ти відчувала мою підтримку. Мою любов.

До горла Талії підступив ком, підборіддя почало тремтіти, а в очах зрадницьки защипало. Вона дивилася на свого батька, його обличчя було зараз так близько. Як вона хотіла в цей момент, щоби він був живий. Щоби зробив те, про що зараз говорив.

— Талія. — Олександр нахилився вперед і взяв її руки у свої. Його долоні, на подив Талії, були теплими й зовсім як справжні. — Я хочу, щоби ти знала, — я анітрохи не шкодую про те, що сталося. Я зробив те, що повинен був зробити будь-який батько на моєму місці. Я віддав за тебе своє життя. І ти ніскілечки в цьому не винна. Я однаково не зміг би без тебе жити. Я б особисто розв’язав із темними війну. І тоді, можливо, загинуло б безліч людей. Не виключено, що і я сам. І ти. Тому я віддав перевагу тому варіанту, де загинув тільки я. Але це того варте.

Я дивлюся зараз на тебе й не розумію, як у мене могла народитися така прекрасна й сильна дочка. Як вона виросла, нехай навіть без мене, і перетворилася на таку сильну чарівницю. На таку неймовірну людину.

— Якби ти був поруч, я стала б ще більш неймовірною, — все-таки схлипнула Талія. Очі обпекло сльозами і вони побігли по щоках. Олександр простягнув руку і витер мокру доріжку великим пальцем.

— Я завжди буду поруч із тобою. Пам’ятай — ніколи не здавайся. Навіть якщо весь світ проти тебе. Навіть якщо ти на порозі війни. Навіть якщо доля світу лежить на твоїх тендітних плечах. Не здавайся. Ти набагато сильніше, ніж ти думаєш. Ти ж донька свого батька.