Глава XVII

Талія просиділа в камері ще кілька днів. Вона вже звикла до холоду й огидної їжі. Дівчина вирішила не витрачати час даремно й зайнятися все ж таки медитацією. І спробувати ще потренувати і розвинути рівень сили своєї ментальної волі. Талія зосередилася. Вона не знала чи вийде в неї, коли її магія заблокована. Але спробувати варто було.

Талія заплющила очі і спробувала заспокоїти дихання. Вона вслухувалася лише в шипіння повітря, яке виходило і входило в її легені. Відчувала кожен рух діафрагми. Рахувала секунди між вдихом і видихом.

Поступово дівчина занурилася в щось на зразок легкого трансу. Зовнішні звуки зникли. Вона опинилася одна в чертогах свого розуму. Тут не було холоду, не було болю від ременів, які натирають зап’ястя, не було голоду, що пронизує нутрощі. Усе пішло на другий план.

Тепер можна було спробувати звернутися до своєї ментальності. Дівчина намагалася згадати свої відчуття, коли вони тренувалися з Карою. Тоді вона відчувала, немов у її голові вибудовуються у невидиму стіну цеглинки, одна за одною. Вона відчувала цей рух цеглинок. Тоді. Але не зараз.

Талія виринула з трансу, шумно й роздратовано видихнувши. Без доступу до магії вона була безсила. Вона не зможе перешкодити Стражниці проникати в її розум і робити там усе, що їй захочеться.

Талія не поворухнулася, коли почула такий знайомий звук дверей, що відчиняються. Стражниця повернулася. Цього разу вона навіть не обтяжила себе поглядом на Талію. Жінка відразу встала позаду неї, почувся скрип шкіри й чужі долоні знову лягли на голову Талії. Дівчина спробувала чинити опір, не пустити жінку в голову, але в неї не вийшло.

Дівчина розплющила очі все в тій же камері. Невже Стражниця вирішила залишити її? Що ж завадило їй? Талія звично стиснула-розтиснула кулаки, наскільки змогла, і відчула, як у шкіру впиваються нігті, які відросли за тиждень.

Навколо стояла тиша. Тільки тихе потріскування лампочки порушувало цю тишу, що оточувала Талію. Двері позаду знову почали відчинятися. Талія вже приготувалася, що їй у рот будуть пхати шматки сухарів, адже прийшов час вечері, оскільки лампочка горіла. Але, натомість, перед нею під світло стала людина, яку вона зовсім не очікувала тут побачити.

— Кара? — прохрипіла Талія - у горлі пересохло і дряпало.

— Привіт, Талія. — Дівчина стояла перед подругою, склавши руки на грудях, і криво усміхаючись. У її зелених очах Талія побачила незвичний холод і байдужість.

— Як ти тут? Що ти тут…? — думки Талії плуталися, вона нічого не розуміла.

— Прийшла провідати тебе, — усе той же байдужий тон. — Думаю, як ти тут ся маєш.

— Провідати мене? Що це означає, Кара? — Талія подалася трохи вперед, але ремені, що впилися в груди завадили присунутися ближче до подруги.

— Ти так і не здогадалася? Усе було давно сплановано. Думаєш, ти коли-небудь кому-небудь була потрібна? Думала, я дружу з тобою, бо ти така класна?

Кожне слово дівчини різало по серцю Талії болючіше ножа.

— Що ти таке кажеш? — голос Талії затремтів.

— Правду, яку ніхто не насмілювався тобі сказати. — Кара нахилилася, наблизивши своє обличчя до обличчя Талії. Попільноволоса відчула навіть чим від неї пахне. Такий знайомий трав’яний запах. — Ти нікчемна. Ти ніщо. Нікому не потрібна. Батько покинув тебе, як кинула й мати. Твої друзі тебе не люблять, ніколи не любили. Вони сміються за твоєю спиною. Тебе всі ненавидять.

Талія несвідомо почала хитати головою з боку в бік.

— Ні, я тобі не вірю. Це не ти. Тебе зачарували, так?

Кара випрямилася на повен зріст, підвела голову до стелі й розреготалася.

— Так складно прийняти правду, так, Талія? — відсміявшись, вимовила дівчина. — Тебе зрадили. Передали прямо до рук «Кобри». А ти цього навіть не зрозуміла. Дурна.

Кара продовжила сміятися і вийшла з кімнати. Талія часто дихала, намагаючись заспокоїтися. Усе це, напевно, неправда. Її теж викрали. І зачарували. Вселили, що потрібно сказати. Її Кара просто не могла їй такого сказати. Просто не могла.

Талія почула ще кроки за спиною. Кара повернулася? Талія проковтнула ком, який перекривав дихання й кілька разів вдихнула-видихнула. Але перед нею з’явилася не Кара.

— Мадам Бенуа! — Талія так сильно сіпнулася на стільці, що він хитнувся. — Мадам Бенуа, я знала, що Ви прийдете. Я не розумію, що відбувається, чому я тут, як…

Потік слів Талії зупинився, коли Селін стрімко підняла вгору руку, як робила завжди, якщо хотіла, щоби настала тиша. Талія слухняно зачинила рота, проте серце її ось-ось готове було вирватися з грудей.

— Я тут не для того, щоби вислуховувати твоє ниття, — рівним тоном почала директриса. — І вже точно не для того, щоби витягувати тебе звідси. Ти тут, тому що заслужила це. Усі вже давно чекали, коли ти звикнеш до нас. І коли це сталося, — Селін клацнула пальцями, змусивши Талію здригнутися, — притягти тебе сюди не склало особливих труднощів.

Талія так міцно стиснула зуби, що їй здалося вони зараз тріснуть. Дівчина відчула, як по хребту потекли краплі поту.

Селін підійшла ближче до Талії і провела тильною стороною долоні по її щоці.

— Маленька дурна дівчинка. Ти ніколи не змогла б завадити тому, що готує Майстер. Ніколи.

І тут у голові Талії ніби щось блиснуло. Вродливе обличчя Селін перед нею почало втрачати свої обриси, розпливалося й миготіло, як зображення на екрані телевізора під час перешкод. Це все було неправда. Якщо Кару, з огляду на її молодість та наївність, можна було перетягнути на темну сторону, хоча Талія в цьому сильно сумнівалася, то Селін заманити солодкими брехливими обіцянками було неможливо. Селін не була зрадницею. Хто завгодно, але не вона. Вона кинеться боронити весь світ поодинці, але ніколи не стане на сторону «Кобри».

Талія моргнула й Селін зникла. Лампочка не горіла, денне світло ще просочувалося крізь віконце. Талія почула гучний видих за своєю спиною.

— Тебе так просто не пройняти, так? — Стражниця встала перед Талією, натягуючи рукавички. — Думаєш, ти найкрутіша? Помиляєшся, дівчинка. Я ще доберуся до тебе. — Жінка постукала пальцем по скроні Талії. — Доберусь до самого центру.