Глава IX

Талія хотіла побути на самоті. Вона не хотіла зараз бачити нікого. Потрібно було поміркувати. Поміркувати багато про що. Уперше вона подумала про те, що їй не вистачає батька, до якого вона могла б прийти й запитати в нього абсолютно все. Звичайно, вона могла б прийти до Селін. Але вона була її директриса. Й отже, Талія не могла відкритися їй до кінця.

У якійсь задумі Талія брела коридорами академії й раптом подумала про те, що хотіла б опинитися в місці, у якому провела кожне літо дитинства, поки не помер дідусь. Це було невеличке селище прямо на березі моря. Дівчина пригадала тепле сонце й морський вітер, який залишав на губах солоний присмак. Вона згадала, як із дідусем випливала на човні перевіряти, чи не потрапило щось в сітки. Згадала, як бігала по пляжі босоніж, а дрібні мушлі впивалися в ніжну шкіру стоп. Згадала, як йшла далеко-далеко від будинку, стояла на гранітній кручі і проводжала поглядом сонце, що заходить.

І раптом поривчастий вітер розтріпав її волосся. У повітрі запахло рибою й сіллю. Почувся гуркіт хвиль, що розбивалися об каміння. Талія мимоволі заплющила очі, а коли розплющила — подумала, що заснула. Вона стояла на тій самій кручі, яку тільки що бачила перед своїм внутрішнім зором. Сумнівів бути не могло — вона виявилася саме в тому місці, про яке думала.

Але як таке могло статися? питала сама себе дівчина.

Вона ще жодного разу не переміщуватися без чиєїсь допомоги. Вона взагалі ще не вивчала телепортацію, вона ще занадто недосвідчена, занадто нерозвинені її сили. Але, на диво, Талія не відчувала себе втомленою. Навіть голова не паморочилася. Вона відчувала себе цілком звичайно. Якщо не враховувати те, що пронизливий осінній вітер змусив її тремтіти від холоду.

Талія озирнулася. Внизу, на березі, нікого не було. Тільки рибалка вдалині витягав човен на берег. І що тепер робити? Як повернутися назад? Талія спробувала уявити собі академію й побажала опинитися там. Але нічого не виходило.

Починало темніти й потрібно було знайти нічліг. Пощастило, що вона завжди носила із собою кредитку.

«Точно!», Талія стукнула себе по лобі. Її кредитка лежить у чохлі разом із телефоном. А телефон у неї в кишені. Дівчина потягнулася і, поплескавши по кишенях, не виявила там телефону. Він залишився лежати на столі в її кімнаті. Засунувши долоні й у передні, і в задні кишені, Талія знайшла тільки двадцять фунтів і кілька центів. Зітхнувши, Талія вирішила відправитися в селище. Наскільки Талія пам’ятала, там було кафе, у якому можна було дешево повечеряти. Може, і подзвонити вдасться.

Талія була останній раз у цьому місці чотири роки тому, на похоронах дідуся. Відтоді село розрослося. Будинків стало більше і вони займали все більше місця на кручі. Талія йшла дорогою, що веде через невеликий гайок. Прямо на дорозі стояв старий кадилак із погашеними фарами. Талія здивувалася спочатку, що там робить авто. Але потім хмикнула. Напевно, якась парочка вирішила усамітнитися.

Вона хотіла швидко пройти повз, щоби не заважати людям, але рука, яка вдарила в заднє скло автомобіля й почала стукати по ньому, змусила Талію зупинитися і прислухатися. У машині явно відбувалося щось дивне. Очевидно, що хтось із людей, які знаходились у машині, не дуже хотів там перебувати. Талія обережно зазирнула в авто й побачила чоловічу спину на задньому сидінні. Під чоловіком перебувала дівчина, яка відчайдушно стукала маленьким кулачком по широкій спині, а іншим — по склу.

Талія смикнула ручку дверей автомобіля, але та не піддалася. Тоді Талія доторкнулася долонею до дверей у місці замку, зосередилася й через секунду почула клацання. Дівчина смикнула двері, відкриваючи вид на чоловіка з напівспущеними штанами, який озирнувся через плече.

— Ти чого тут робиш? — пробасив він, підтягуючи рукою штани. — Забирайся, не заважай.

Талія побачила обличчя дівчини з величезними переляканими очима, яке визирало з-за його плеча. Талія не стала зволікати. Вона схопила чоловіка ззаду за куртку й потягнула. Якби не магія, Талія б не змогла зрушити його з місця. Але за допомогою спрямованої в руки енергії чоловік здався Талії легким, ніби пушинка.

Вона викинула його з машини й той відлетів до дерева. Трохи не вистачило, щоби він вдарився спиною об стовбур. Талія заглянула в машину. Дівча вже підтягнула під себе ноги і згорнулася калачиком, втискаючись у заднє сидіння, немов хотіла з ним злитися.

— Ти в порядку? — запитала Талія.

Дівча, на вигляд не більше шістнадцяти, неоднозначно замотала головою.

— Ти хто така? — чоловік уже піднявся з землі і, схопивши Талію за плече, розвернув її до себе обличчям. — Не сунь носа в чужі справи. Вали відсіль.

— Може, це ти звалиш? — не розгубилася Талія. Вона не раз бачила таких виродків, тому розмовляти з ними вміла. — Думаєш, я не знаю, що ти хотів зробити з цією дівчинкою?

— Так вона сама цього хотіла, — бридко усміхнувся чоловік. Він явно був напідпитку.

— Що ти патякаєш? — скривилася Талія і вдарила його кулаком у живіт, збільшуючи силу магією.

Чоловік різко випустив повітря з легенів і скорчився, стискаючи руками живіт. Талія відпихнула його вбік й подала дівчині в машині руку.

— Ходімо звідси.

Та декілька секунд дивилася то на простягнуту долоню Талії, то на її обличчя. Але, врешті-решт, схопилася за руку й Талія витягла її з автомобіля. Талія відвела дівчину подалі, а сама підійшла до лежачого на землі чоловіка. Вона доторкнулася руками до землі і змусила коріння найближчого дерева рости швидше, направляючи їх рух. Вони поступово обмотували ноги й руки чоловіка, притискаючи його до землі. Нарешті, коріння стали такими товстими й міцними, що чоловік був надійно прикуваний до землі. Рот його теж закрило коріння і чоловікові вдавалося тільки мимрити.

Талія піднялася, обтрусила руки й підійшла до дівчини.

— Ходімо, я проводжу тебе. Далеко до твого будинку?

Дівчина, усе ще схлипуючи і стягуючи руками блузку, гудзики якої були явно відірвані, сяк-так пояснила дорогу.