Талія знайшла собі подругу в особі Кари. Дівчата обідали разом, займалися в бібліотеці, гуляли, коли був вільний час. Їм подобалося сидіти в самому центрі лабіринту з кущів, який був у саду на території академії, і просто базікати. Декілька разів вони вибиралися до міста — подивитися кіно або випити кави. А з початком навчального року, оскільки вони обидві були на початковому рівні, вони разом ходили майже на всі предмети. У Кари були великі здібності до гербології та цілительства, причому друге у неї виходило на відмінно, навіть професори помічали її талант до цілительства. З бойовою магією в неї було гірше, але Талія допомагала їй, як могла, а натомість Кара допомагала їй із цілющою магією.
З настанням вересня, коли всі повернулися до навчання, в академії стало людно й гамірно. Талія так само ні з ким особливо не спілкувалася, крім Кари й Одіссея, та своїх сусідок. Талія звикла до вільного місця в кімнаті і всього однієї сусідки. Тому, коли повернулися інші дві, дівчина воліла збігати на весь день або до саду, або до бібліотеки, і приходила в кімнату тільки щоби переночувати та прийняти душ.
Через приблизно місяць божевільного ритму навчання Талія потроху стала звикати до всього. Вона звикла, що її розклад постійно змінювався, що обличчя тих, хто з нею вчився, так само часто змінювалися. Вона звикла раз на тиждень відправлятися в патруль. Звикла до переходів, і її голова вже більше не йшла обертом і її не нудило. Єдине, до чого вона не звикла, — постійне очікування чогось. Чи то небезпеки, чи то битви. Вона не знала, з чим це було пов’язано, але кожен день вона була немов зведена пружина, кожен день ходила напружена й ніяк не могла розслабитися, навіть випиваючи суботами із Карою вино, сидячи на даху й дивлячись на зірки. До того ж на вулиці ставало все холодніше й дощі йшли частіше, тож гуляти в лісі, копошачись у своїх думках і розставляючи їх по поличках, ставало мокро й неприємно.
Тому, з приходом жовтня, Талія практично весь час сиділа в бібліотеці. Книг там було стільки, що їй і за все життя не прочитати, та й задавали вчити досить багато. Голова пухла від того, що її набивали заклинаннями й рухами руками, тож Талія відклала черговий товстезний фоліант, склала руки на столі й опустила на них голову, заплющуючи очі. Можливо, вона заснула, тому що смикнулася, коли поруч із нею на стіл впала книга.
Талія підняла голову, збираючись настукати цієї самої книгою по голові того, хто підійшов, але натрапила на подругу. Кара посміхалася, ніби не вчила весь день прийоми з бойової магії й не була вичавлена як лимон.
— Як ти можеш бути такою задоволеною? — пробурчала Талія, підпираючи голову рукою і спостерігаючи, як Кара сідає навпроти й розкриває фоліант.
— А чому я повинна бути незадоволеною? — щиро здивувалася Кара.
— Хіба Селін не вичавила з тебе всі соки? Сьогодні ж вона в тебе весь день була.
— Вичавила, — кивнула дівчина й дістала з кишені батончик. Вона простягла половину Талії, але та відмовилася. У горло шматок не ліз. — Але я випила гарячого какао й мені полегшало. До того ж, коли дивишся, як ця тендітна на вигляд жінка витворяє такі речі й у неї навіть дихання не збивається, — мимоволі починаєш і сама себе так вести. Взагалі я хотіла б бути схожою на мадам Бенуа.
Талію завжди трохи смішило, як Кара, навіть наодинці з кимось, називає Селін «мадам Бенуа». Дивна вона була, ця Кара.
— Що читаєш? — поцікавилася Талія.
— «Великі особистості світу магії», — прочитала Кара назву на обкладинці. Побачивши запитально підняту брову Талії, дівчина пояснила: — Хочу більше дізнатися про наших викладачів. А тут точно має щось про них бути.
Талія закивала і знову підтягла до себе книгу з рунами, намагаючись завчити назви хоча б половини рун, потрібних для занять із рунічної магії. Дівчина не помітила як Кара, гортаючи сторінки фоліанта, натрапила на чийсь портрет і тепер переводила погляд із книги на подругу й назад.
— А ти на маму чи на тата схожа? — раптово запитала Кара.
Талія підняла голову, відірвавшись від зубріння.
— Чого?
— Ну, на кого ти більше схожа зовні? На маму чи тата?
— На тата, скоріш за все. Але я його не бачила ніколи, пам’ятаєш, я розповідала? Тому сказати точно не можу. Але мама завжди казала, що я - копія батько. Може, вона ще й тому до мене так ставилася. А тобі навіщо?
— Дивись, — сказала Кара й перевернула книгу так, щоби Талії було видно зображення.
Талія застигла. Вона посунула книгу ближче, нахиляючись над фотографією. Звідти на неї дивилася чоловіча версія її. Тільки волосся коротше, ніс більше й щелепа ширше. Волосся були такого ж попелястого кольору, що й у Талії, очі теж чи то блакитні, чи то зелені. Загалом, це була точна копія Талії. Точніше, Талія була точною копією чоловіка на фото.
— «Олександр Хольмберг», — почала читати Кара, бачачи розгубленість на обличчі подруги. — «Народився 16 липня 1951 року, місто Тронхейм, Норвегія». Якщо це й справді твій батько, отже, ти в нас скандинавка! Зрозуміло тепер чому в тебе зовнішність така, — Талія ніби не слухала коментар подруги. Їй не терпілося почути ще.
— Так, ну це не цікаво, це теж, — бурмотіла про себе Кара, ведучи пальцем по рядках. — Ось! «Викладав бойову магію в школі «Фенікс», Англія, будучи найбільшим фахівцем у цій галузі. Брав участь в усуненні природних і техногенних катастроф, терористичних актів…». Тут дуже багато цифр і назв, читати не буду, але їх дуже багато. Схоже, він був справжнім героєм. «Загинув 20 червня 2001 року, захищаючи світ від організації темних магів «Кобра»».
Кара замовкла, дивлячись на подругу. Талія сиділа з кам’яним виразом обличчя. У голові було занадто багато думок, вони роїлися як бджоли, так само голосно гудучи й не даючи зосередиться хоча б на одній. Кара покликала було Талію, але та лише підняла на неї порожній погляд і промовила не своїм голосом:
— Він помер, коли мені навіть місяця не виповнилося. А мама все життя мені говорила, що він нас кинув. Але він загинув. Загинув, як герой. Усе своє життя я звинувачувала його у своїх проблемах і нещастях. А мені тупо весь час брехали.