65.

Розбудили лабораторію крики…

— Стояти!

— Ні кроку!

— Міліція!

У лабораторію вбігло четверо чоловіків. Троє з пістолетами, один у білому лікарському костюмі.

Міліціонери працювали блискавично. За декілька секунд Джон, Гордій і Яків були в наручниках. Нейрон і так лежав зв’язаний.

Іван підбіг до Жадани. Серце його вискакувало з грудей.

— Все д-добре? — голос його дрижав.

— Не знаю… — всміхнулася дівчина. Схаменулася. — Там дитина, — показала на дверці.

Іван підбіг до комірки. Взяв на руки дівчинку. Вона його обняла за шию. Виглядала напрочуд жвавою. Пролепетала щось англійською.

— Що вона сказала? — запитав Вовкодав.

— Хоче до мами… — буркнув Джон.

— Де її мама?

— У готелі…

Вовкодав погладив дитину по голівці. Так він їй універсальною мовою дотиків повідомив, що мама скоро буде. Дівчинка зрозуміла. Заспокоїлась. Але Іванову шию не відпускала. Видно, лікарі були її друзями… Або Іван таким особливим…

З кабінки виповз Будимир. Повільно, мовби волохатий ведмідь з барлоги, який проспав весну.

— Добри…день… — оглядався, наче прокинувся в невідомому лісі — не там, де лягав. — Наша… міліція… вчасно… як… завше… — смоктав слова, як ведмідь лапу...

Для Тура теж знайшлися кайданки. Клацнули — і додали йому трошки емоцій. Він затріпотів ніздрями, вивалив очі. В них був подив, страх і відчай. Як у того останнього бика тура перед погибеллю. Таки так, так, так… Тур — це не тільки втілення велетенської сили і хоробрості, тур ще — вимерлий дикий бик…

Як вижити?.. 

Будимир вполював очиськами Жадану. Впав перед нею на коліна. Грав дурня чи каявся — без поняття. Такого підкутого маніпулятора не збагнеш навіть зі висмоктаним мозком. Вовкодав кивком дозволив колегам — нехай, не піднімати. Хай поколінкує. Якщо вирішив висповідатися — вперед, сповідь гарна хазяйка, добре драїть душу. А коли випрошує собі співчуття — дарма принижується. Спершу треба розсудити, а тоді робити. 

— Пробач, доню!.. — заскиглив Тур. З його очей котилися щедрі, мов травневі краплі дощу, сльози. Світ перекинувся, чи що?.. Незворушний сталевий Будимир плаче?..

— Я… ваша племінниця… — поправила Жадана. Зиркнула на Івана. «Невже здурів?» — запитували її очі.

Тур склав на грудях долоні, як до молитви.

— Ні — донька… — простогнав. — Мама… твоя… мені не рідна сестра. Ми зведені. І я… Так що… Тепер… знаєш мамин секрет. Тому вона мене ненавидить… Я зрікся вас обох. Дурень я, доню…

— Виродок! — доправив Джон. — У рідної дитини хотів украсти мозок!.. Покидьок! Негідник! Дегенерат! Ірод! — Джон майстерно володів українською.

Жадана відвернулася від Будимира. Мимоволі затулила носа. Від нього смерділо зрадою і… сечею. Бика перед забоєм… Ні, такий тато їй не потрібен. Такого тата краще би не знати… Почала розуміти маму…

Гордій Сурма рвав на собі волосся. Якого не мав… Але в той час він уже того не знав. Бо знову змінив прізвище. Тепер уже він був Кучерявий Іван. Хотів усім подобатися, бути смачним, як торт.  

— Всіх у відділок! — скомандував Вовкодав. — І маму дитини теж.

Епілог

Сонце задумалось. Ось дописало роман, а так і не збагнуло: чому люди постійно намагаються влізти у чужі голови, нехтуючи власними?.. Це ж очевидно, що спершу треба навести лад у своїх. Чи не так?...

Аякже. Так.

Але є — як є.

Сонце поставило останню крапку і засумувало. Жаль було прощатися з героями. І хоч вони Сонцю вдосталь крівці попили і нервів поїли, Сонце їх любило. Всіх: і добрих, і поганих. Долі їхні по-різному склалися, хай вибачають. Бо коли немає конфлікту — немає життя. А кому подобається нидіти?..

Правильно, нікому.

Сонце не стрималось, клацнуло по карті і наблизило героїв до себе. «Востаннє», — пообіцяло собі. Адже знало: де стоїть крапка, там має бути кінець. Аби дати шанс новому початку.

Наглядачі за думками — Данко Одинець, Ярослав Балакун і Славолюб Ревун — сиділи у в’язниці, вперто мовчали і повільно вмирали. До їхніх мозків підкрадався рак.

 Гордій Сурма (він же Наум Гнида) гасав по божевільні і шукав щітку, щоб розчесати свою лису голову.

Тур Будимир лежав у лікарні паралізований і безмовний — інсульт.

Джон Брейн у тюрмі вже був свій — торгував телефонами і долями.

Нейрон топтався у черзі за чебуреками.

Дружина Якима Архиповича Різака стояла над могилою і дякувала чоловікові за спільні щасливі роки — вона знову почала пекти пиріжки, час лікує.

Мама Жадани перестала ненавидіти — змінилася, помолоділа, ніби молодильне яблуко з’їла (прощення — серйозна штука).

Футболіст знову заробив по носі, але на цей раз по-чесному — м’ячем у грі.