64.

Будимир був цілком задоволений таким крахом. Машина вмерла. Дівчина жива… А далі — Божа воля… Бо коли на себе надій мало, то з’являється Господь. Така Його судьба — витягати з прірви слабаків…

Очуняла Жадана. Сіла на кушетці. Оглянулася. Була в’яла, як зимова морквина.

— Я вже без мозку?.. — вистогнала. Завжди промовисті брови, що зараз мали намалювати запитання, тільки ледь смикнулись. 

— Майже, красунечко, — відповів чемно Джон. — Зажди трішечки. Гаразд?.. — Його ціллю був Будимир.

Дівчина знову лягла і затулила долонями обличчя. Снодійне ще діяло. Її свідомість хилиталася, мов гойдалка, між сном та реальністю.

— Ти, Туре, слабкий партнер. І зрадник. А за зраду — покарання суворе… — почав Джон.

— Що тобі ще треба? Скажи?!. — обурився Будимир.

— Слушне запитання. Нівроку! Є таке гарне українське слово — нівроку!.. Скажу… Певно, що скажу… І щоб твоя люба племінничка чула, скажу… Щоб знала, що дядечко хотів перекачати її мозок у свій… Аякже!..

Лабораторія у спантеличенні завмерла. Лампочки, здалося, заблимали, акумулятори не так загуділи. Повітря стало спертим.

Жадана сіла. Крізь сонну пелену в очах зирила то на одного божевільного, то на іншого. Що вони мелють?.. І в них проблеми з її мозком?..

— Замовкни! — шарпнувся Будимир.

Брейн зупинив його порив виставленими перед собою долонями.

— Без паніки… — почав монотонно, впевнено навіювати, як сівач, що зерно сипле. — Геройство закінчилось… Оскільки в тебе теж перша-гама, то ти віддаси свій мозок цій хворій дівчинці. — Показав на інвалідного візка. — Бо я, на відміну від тебе, слова свого дотримую… А кралечка наша — подарує свій мозок мені… Уловлюєш логіку?..

Будимира від здогаду пересмикнуло. Його тілом пройшовся струс і, мов хробак, всвердлився у долівку. Забравши з собою сили Тура Левовича.

— У тебе теж перша-гама… — Це не всесильний Тур Левович говорив — це мимрила безнадія…

— Молодець! Врубав-таки! Хвалю! — вигукнув Джон. Глянув на годинник. — Даю тобі ще трошки хвилин насолодитися своїм безцінним мозком…

Тур Левович вкотре за такий короткий жахливий час згадав Бога. На цей раз він Йому подякував, що дав розуму ліквідувати систему.

Будимир зловив погляд Брейна і побачив у ньому пиху, що, наче королева, сиділа на троні. І тріумфувала.

— Добре, — раптом мовив Тур. — Ти одержиш першу-гама. — Чекав здивування Джона, однак той був незворушним. — Але з однією умовою: замість дівчини буде Гордій…

Сурма стиснув кулаки, проте з місця не зрушив. Його не впускав пильний приціл дебелого Якова.

— Знаєш, колишній компаньйоне, я б, напевно, зважаючи на твої попередні заслуги,  погодився на цю авантюру, якби не одне але… «Але» таке шикарне, що може звалити з ніг. Насолоджуйся: у Гордія Сурми не перша-гама…

— Що?.. — запищав Сурма. Замість перетворитися у мізковитого супермена, він перевтілювався у безвольну гниду, витягнену з волосся для розтерзання. — Що? — випнув груденята Гордій, а ноги були приклеєні до підлоги. Туди ж, в долівку, подалі від світу втікала від перенапруження його воля. Шукала заземлення…

Джон, насолоджуючись собою, пояснював: 

— Сурма має звичайну четверту-альфа. Я просто перед занесенням результатів аналізів у банк даних «удосконалив» трохи його групу мозку. Відчував, що лисе опудало зможе неабияк мені допомогти… Так і сталося… На що лишень не піде закоханий шизофреник, га?!. Він професійно від твого імені, Туре, зліпив з безмозгих «наглядачів» злочинців. Вони прибрали прокурора. Потім професора. На молодому хірургові, правда, випадково провалилися. Не вдалося Сурмі прибрати конкурента!.. Признаюся — шкода… Твій вірний помічник, Будимире, до речі, підселив до тебе в готель шикарну панянку, що облупила тебе, як пацана… Заміть, не я, як ти гадав, а він підселив дівулю!.. Ось де голова, чи не так?.. І це лишень четверта-альфа?.. Отож, лисого опудала, як безкоштовного спільника, я передбачив. А передбачення — краще бачення. Еге ж?.. Так що Сурма відпадає… Він не перша-гама, він — звичайний смертний схиблений маніяк… Тим паче, він не Гордій Сурма… Він — Наум Гнида!.. Цікаво, правда?.. Опудало змінило прізвище, втерлося тобі в довір’я, і це лишень задля того, щоб загребти в свої сухі обійми твою соковиту племінницю! Ти ж сам знаєш, що донорові після переливання можна «втюхати» в голову, що хочеш. А Гнида захотів кохання. Нехай і безмозгої холодної ляльки… Хоча соковитої. До пори до часу соковитої, бо потім — пшик… Ти в курсі…

— Ні!.. — заволав Будимир.

Його думки летіли, як осіннє листя в негоду: «Чого я тягну? На що сподіваюся? Може, зразу повідомити Джонові, що він теж пролетів, як фанера над Парижем?..». Проте якийсь внутрішній голос Турові підказував: тягни, відтягуй час… Бо час інколи — життя…

— Так! Так, Туре… Так…

Будимир до крові прокусив губу. Густа, фіолетова, зла краплина висіла на нижні губі, як зайве око, і лякала.

— Нехай!.. — чужим голосом згодився Будимир. Глянув на ошелешену Жадану. — Прости… — попросив. І пішов до кабінки донора.

Перед тим, як зачинити дверці кабінки, у якій зручно вмостився Будимир, передвіщаючи кінець світу від гніву завжди люб’язного партнера, Джон, ніби між іншим, ляпнув: