61.

Вовкодав швидко дізнався, кому належить посвідчення водія. І домашню адресу власника. Зателефонував Іванові. Без передмови вигукнув:

— Я натрапив на слід!..

Василь зробив паузу. Гартував Іванову нетерплячку. А коли вже хотів назвати адресу, Здібний випалив:

— Гоголя, 37!

— Точно!.. — Вовкодав від здивування ледь не перетворився у бактерію і не вскочив у дірочку-тунель у трубці телефону. Він обнишпорив півсвіту, а Іванові звідкись-якось відомо, де зачіпка. — А як ти дізнався, вурдалаку!..

Здібний швидко пояснив:

— Фотографія Жадани була на сторінці 37 у книжці Гоголя!..

— Чортівня якась! — Здібному було чути, як Вовкодав тричі спльовує.

— Не згадуй лихого!.. Краще подякуй Богові!..

— Добре. Зустрічаємося біля будинку… І ніякої самодіяльності, —  застеріг друга. — Чекати!.. Я в шоку!.. Збіг?

— Не думаю… — реготнув Іван.

— Тоді повтори наказ!

— Чекати! І ніякої самодіяльності! — перекривив слідчого лікар.

Коли Вовкодав прибув за вказаною адресою, Здібний вже нервував біля під’їзду. В білому лікарському костюмі.

— Чого так довго?.. — вистогнав. Його з’їдала нетерплячка.

Слідчий на запитання не зважав. Розумів, що зараз не до відповідей.

Забігли в під’їзд. Знайшли квартиру. Стали під дверима. Тиснули на дзвінок. Тихо. Далі гримали кулаками. Прислухалися. Нічого. Ані звуку.

Вовкодав придивився до замка.

— Я до машини, — І побіг.

Іван не переставав товкти у двері. Вовкодав повернувся за якусь хвилину з хитромудрою відмичкою. Вовтузився зі замком недовго. Він заскреготав і клацнув. На нові замки є нові відмички. Прогрес. Здібний так штовхнув двері, що вони відбилися від стіни і вгатили Вовкодава по плечу. Василь осудливо глянув на друга. Мовляв, за що?..

Оббігли квартиру. Кухня, ванна і дві кімнати. Велика кімната була повністю червоною. Обвішана плакатами культуристів. А стеля дзеркальною. Раптом Іванові здалося, що зі стелі на нього падає жмут чорного волосся. Сахнувся в сторону. Глянув на підлогу. Під ногами лежала перука…

У два стрибки Вовкодав і Здібний опинилися в маленькій кімнатці. Ця  взагалі повністю була в дзеркалі. Якась Аліса тут живе, чи що?.. Посередині кімнати стояла барабанна установка, що складалася з цілої кучугури барабанів і тарілок, над якою, прикріплений до стелі, висів мікрофон. У чотирьох кутах — колонки.  На масивному довгому столику комп’ютер з тунелями дротів-гадюк, ряд дисків, як НЛО на злітному майданчику … Ще багацько всілякого дрібного музичного причандалля. Схоже, кімната була повністю звукоізольована. Справжня музична студія запису.

Все чисто, прибрано. Ідеально…

Коли виходили зі студії, Іван зауважив на головному барабані пульта, що виклично зиркав на двох розгублених зломщиків, які безцеремонно увірвалися в чуже помешкання, як злодюжки… На пульті були сліди… губ… Губної помади… Здібний понюхав — пахло Жаданою!.. Він натиснув пуск. Звуки ритмічного грому вирвалися з колонок. Вовкодав інстинктивно затулив долонями голову…

— Вимкни, дурню!.. — прошипів. — Музики захотілось?.. Зараз прийде барабанщик і будеш грати у міліції. Ду́рня… Виправдовуватися, як випадково опинився в чужому помешканні.

Іван натиснув паузу. І перемотав диск на початок. Після серії барабанних ударів, Здібний і Вовкодав заціпеніли. Бо замість грому почули знайомий голос.

«Він вип’є мій мозок… — (пауза) — Іване, я тебе кохала… Прощавай…»

— Погнали!.. — скомандував слідчий.

Годинник на комп’ютері добирався до сімнадцяти нуль-нуль…