60.

Іван Здібний готувався до операції. Нервував. Оперувати мав хлопчика Богданка зі зеленими, як молоде листя вишні, очима. Так лікареві здалося з першого погляду — і не відпускало. Іван виріс серед вишневих садів. Цвітом захоплювався. Особливо, коли він літав, як сніг, а надворі було тепло. Терпкувато-солодкавими ягодами не лишень смакував, а й обмальовував собі обличчя на догоду дорослим, які з посинілого Іванка вельми тішилися, а бабуся називала його щасливим замазурою і ніжно гладила соковиті ягідки-очі, які малий для неї нарвав. Бабуся любила повторювати, що вишня відкриває для неї ще одне літо. Як то — малий не питав: для нього відкриттям була кожна мить…

У хворого Богданка ще був шанс. Здібний мусив зробити все, щоб ці молоді листочки вишні стали зрілими листками, народили, а потім захищали від світу свої плоди — вишеньки. Господи, допоможи!..

Іван завжди брав зі собою на операцію Біблію. Відкривав навмання на будь-якій сторінці, читав вірша — і вперед. Так настроювався. Відчував незриму небесну підтримку.

Останнім часом на операцію він брав дві книжки — Біблію і «Мертві душі» Гоголя. Так, крім Божої, він ще мав незриму підтримку вчителя Якима Архиповича.

І… Незабудки…

«Мертві душі» Іванові принесла до лікарні дружина покійного професора Різака.

— Я думаю, ця книжка має бути у вас, Іване, — плакала. Була чорна, як тьма. Здібний її не впізнавав. Зовсім. Спочатку дивувався. А потім, коли принюхався, то зрозумів: жінка більше не пахнула пиріжками. Професор забрав свій улюблений запах зі собою в могилу і ще більше осиротив дружину. — Яким мій приніс книжку додому того вечора, коли помер. Де він її взяв, я не знаю… Але… — жінка розгорнула книжку. — Ось…

Іван завмер. Закладкою була світлина Жадани у повен зріст. І на цій же сторінці він побачив жовтим маркером виділений текст… Кинув оком, але нічого не зрозумів. Потім…

— Дякую, — Іван обняв жінку. Більше слів не знайшов, як не підбирав. Професорова дружина виплакалась на Іванових грудях і пішла… Ані натяку на запах пиріжків у ній не залишилося. Це тому, напевно, що всі аромати у світі народжуються тоді, коли їх є кому подарувати… Коли є кому оцінити і подякувати…

До операції залишалися лічені хвилини. Іван відкрив «Мертві душі» на Жадані. Обцілував її всю поглядом, попросив прощення, що не встеріг. «Тримайся! — прошепотів. — Або дай знати мені, що ти щаслива...». Пообіцяв Жадані, що врятує Богданка… А зелені листочки-оченята підкажуть Іванові, де знайти її — жадану кохану… Незабудку…

Вкотре прикипів поглядом до виділеного сонечковим маркером тексту: «Ми напишемо, що вони живі, так, як дійсно позначено у ревізькому реєстрі. Я звик ні в чому не відступати від цивільних законів, хоч за це й потерпів на службі, але вже вибачте: обов'язок для мене діло священне, закон — я німію перед законом»…

Що ж це може означати?.. Ну воно ж мусить щось означати?!.

Ухопив світлину Незабудки і вкинув собі в кишеню. Для підтримки. Зиркнув на сторінку — тридцять сьома. «Три» і «сім» — його улюблені числа. Не забуде. Потім покладе фото туди ж —  раз воно там було…

Операція Богданка тривала довше, ніж лікарі планували. Виникли ускладнення. Але Здібний відчував, що він зробив більше, ніж міг… Господь виділив капку зайвої енергії і йому, і Богданкові.

Не відходив від хлопчика, допоки той не прийшов до тями після наркозу. Богданко розплющив зелені оченята, оцінив світ, всміхнувся і… Лікар побачив в тих очах життя і листок. Листок тріпотів, розвивався, ріс… А з нього з’явилася не вишенька, ні… Здібний побачив цифри…

Легенько потиснув хлопчикові кволу ручку і помчав. Щасливий, як дурень! Батьки Богданка переконалися, що Бог є!.. Бо якщо лікар так радіє, значить, їхня дитина буде жити!..