58.

Власницею автомобіля з номерним знаком «BC9876CC», яким так «люб’язно» поділився футболіст Антон, була бабуся з прикордонного з Польщею села.

— Відвези мене додому. Я трохи посплю. А рано-вранці поїду, — буркнув розчарований слідчий.

— Я з тобою…

— Ні, Іване… Ти будеш рятувати людей. Маєш на завтра операції?..

— Маю…

— То не позбавляй людей надії. Я інформуватиму тебе, що до чого… Якщо будеш потрібен — скажу, не переживай… Тримайся…

Бабуся була старенька як світ. Жалілася, що тепер ледве ходить. І то з двома палицями. Згадала, як колись пробігала село за якусь годину — працювала листоношею… На запитання Вовкодава, де її автомобіль, здивувалася:

— Який, дитинко, в мене автомобіль?.. Ти що не бачиш, який з мене їздок?.. Племінник Богдан на мене записав… Бо так треба… Так казав…

— Чому?

Бабуся прищурилася.

— Чоловічку, а ти хто?

— Слідчий.

— Щось машина накоїла?

— Так.

— Задавила душу?

— Ні, вкрала…

— Тоді питайся. Поможу, чим можу. Поки надія є…

— А де племінник?..

— На заробітках… У нас хто має руки і не п’є — всі на заробітках… Польща близько… Хтось далі їде… Найліпше — Німеччина. Але там тяжче роботу знайти. Німець любить порядок. Я знаю, ще за моєї молодості руки залізом замінював. Залізо мозолів не має. А тепер техніка — не до порівняння!.. Все робить — їй їсти не треба. А людині треба хліб. Голод — хай Бог боронить. Він з людини звіра чине. Таке життя, що поробиш… Для всього живого — головне потомство. Привозять люди гроші і щось ліплять… Бачиш, які хатини гарні?.. Для дітей…

— А сім’я в нього є?

— Аякже. Жінка і троє діток… Четвертого жде… Коли він встигає, коли його постійно нема?..

— А де живуть?

— В сусідньому селі. Річищі. Остання хата. Нова. Я не бачила, люди кажуть…

— Дай вам, Боже, здоров’я, бабцю, — побажав на прощання Василь.

Бабуся ще глибше схилилася до земельки.

— Яке здоров’я, дитинко, в таких літах?.. Кожен день, як покута… Одно тримає на ногах, що смерть близько…

Вовкодав пішов. У зморшкуватій хвіртці, що згорбилась, як і її господиня, зупинився. Повернувся до бабусі, запитав:

— Ви смерті… не боїтеся?..

— А чого її боятися, коли вона визволителька?.. Вона мене врятує від тіла, що пече пеклом… Молодою смерті боялася, бо була здоровою… Якби тоді теперішній розум — не боялася би… Бо і так за кожним прийде… Ти знаєш, дитинко, того, хто від неї втік?..

— Не знаю…

— І я не знаю… — старенька через силу підняла голову до Василевих очей. — А ти боїшся?.. — запитала.

— Боюся… — по паузі зізнався безстрашний слідчий… — Я боюся не встигнути зробити того, що запланував… І боюся не встигнути пожити… І теж хочу хату, сім’ю і діток…

— Пожити не встигають всі… Я була поштаркою, людей набачилась… І бідних, і багатих… І начальників… Всі відкладають життя на потім. Думають, потім буде ліпше… Не буде… Потім має своє потім… А планувати треба, бо інакше ніяк… А людина планує, а Бог руйнує… Бог не всі плани приймає. Він високо, Йому видніше… Так що їдь, дитинко, з Богом у Річищі. Настуся, жінка Богданова, може, тобі щось скаже…

Вовкодав поцілував бабусі руку. Вийшло само собою — не думав…

Від розмови зі старенькою стало легше. Бо Василя ще з ночі переслідувала думка, що Жадана мертва… Коли він про неї згадував — в грудях поселявся холод. Від цього холоду опускалися руки — пошуки ставали мертвими…

Після одкровень бабусі Жадана у грудях почала оживати… «А може, це в мені зажевріло тепло?.. — подумав Вовкодав і згадав дівчину Аню з крамниці у під’їзді. Таке заразне створіння, сміється, як ангел. Вовкодав, коли має час, до магазину бігає, як цуцик. Аня запитала раз: «А що ви з тими батонами робите?». «Сухарі сушу!» — ляпнув Василь. Ну не дурень, га? Хіба не можна було здогадатися щось інше, крім хліба, купляти? Слідчий називається… А ще краще здогадався би запросити Аню на каву. Не вб’є же, еге ж?.. У неї того кулачка, як у Вовкодава великий палець. Правду бабця казала — потім не буває. А як бути зі зараз?..

За звичкою Василь «зараз» відклав на «потім», бо заїхав у кінець села під нову хату племінника Богдана…

Богданова дружина Настуся виявилася неговіркою.

— Чоловіка немає, я нічого не знаю… — втікала від запитань.

— Подзвоніть йому…

— Він закордоном. Дорого.

— Я заплачу… Ви ж розумієте, що я і так не відстану, — слідчий нарешті вийняв службове посвідчення. Більше аргументів не мав.

— А якщо чоловік скаже — ні?.. — злякалася.

— То я поїду геть. Обіцяю…

Настуся тремтячими пальчиками набрала чоловіка. За декілька хвилин він віддзвонив. Пояснила ситуацію.