55.

Наум зайшов у дзеркальну кімнату сіяючий.

Задоволення не скривав, але й карти, чому радіє, не розкривав: тримав інтригу, яка розпирала його, мов стиглість кавуна.

— Ще трішки, пантеро, — пообіцяв, — і я тебе випущу на волю. — Скоро момент істини!

— Може, в кінці кінців, ти мені поясниш, що відбувається?.. — Жадана через силу намагалася підтримати веселість, з якою нині з’явився Гнида.

— Може, і поясню… — хихикнув Наум. Від його подиху запотіло дзеркало. Дівчина принюхалася — Наум був напідпитку.

Вже котрий день в «дзеркальному житті» Жадани нічого не змінювалося. Гнида тримав її прикутою до ліжка, добре годував, впускав до ванни і туалету лишень після «сироватки слухняності». Укол робив дівчину байдужою, млявою. Максимум через півгодини вона засинала. Вчора ледь не захропла в туалеті — насилу допленталася до ліжка. Проте прокидалася напрочуд свіжою.

Ось, фактично, і все. Як по алгоритму. Тільки божевільний Гнида мовчав, як заклятий. «Так», «ні» — найдовші слова, які можна було з нього вичавити. Але нині заговорив. І такою його здатністю кров з носа треба було скористатися…

— Науме! — покликала дівчина. Вона вперше не назвала його гнидою.

— Слухаю, пантеро! — на порозі випурхнув босий Гнида. Боже, як ті його кляті пальці Жадану злили.

— Ти маєш щось випити? — запитала грайливо пантера. — Мені треба розслабитися…

— То йди барабань, — порадив Гнида.

— Хіба ліжком зверху!.. — натякнула на ув’язнення дівчина.

— Алкоголь шкодить мозку! — довів до відома дівчини Наум. — А в тебе він на вагу золота…

— А якщо трішечки вина?..

— Що, не будеш барабанити?

— Не вмію…

— Добре… — Жадана уламала-таки турботливого за її здоров’я маніяка. — Краплю червоного вина.

Добрий тюремник до вина ще взяв шоколаду. І дві склянки.

— Я теж вип’ю трошки, — пояснив. — За успіх! Ще дрібка часу — і все стане на свої місця. В кращому випадку — я здобуду силу. А в найкращому — ще й мрію… Як тобі така перспектива покинутого в юності кавалера, га, пантеро?..

— Науме, може, ти мені хоч натякнеш, — Жадана вільною рукою вдруге наповнила склянки вином. Гнида не заперечував,  — скільки ще мені тут нидіти?.. І для чого я тут скнію?..

— Взагалі-то у моїх планах було ввести тебе в курс справи, допоки…

— Що?..

— Допоки ти мене не впізнала. Тепер все змінилося…

— Чому?..

— Сюрприз втратив силу…

Незабудка насурмачилася.

— Тебе найняв мій дядько? Тур Левович Будимир? Що він задумав?... — стріляла запитаннями раз за разом Жадана. Вона вирішила перейти в контрнаступ, поки ще хміль не вивітрився з голови Наума.

— Бачу, ти йому не довіряєш? — здивувався Гнида. — Родичу своєму. Ая-яй!.. А хто він такий, цей Лев Буйволович?

— Тур Левович!

— Ой, вибач… Продовжуй.

— Не грай дурня, Науме!

— Гаразд, чув я про твого дядечка! І що?

— Я знаю, що він щось погане проти мене задумав!.. Але не здогадуюсь, що?..

— Звідки така впевненість?

— Звідси! — Незабудка тицьнула собі в груди. Гнида на них облизався.

І враз Наум став злим, як дідько. Якщо Гнида і знався з Будимиром, то щось не схоже було, щоб він з ним дружив. Згадка про всесильного Тура Левовича розбудила в ньому чортів. Гнида мучився, казати чи ні. Врешті гнів переміг. Він прошипів:

— Твій рідний дядечко хоче забрати твій мозок собі.

Жадана перестала дихати. Замість хапнути повітря душилася конвульсіями.

— Як? — вистогнала.

— Він знає, як! І повір — це можливо!.. Дихай, дорогенька, дихай… Ось такі помідорчики… Ти бачила звільнених наглядачів?.. Як тобі вони?..

— Безмозгі… — прошепотіла шокована Жадана. Одна думка, що вона може перетворитися у таке ж безвільне тіло, жахала.

— А яка твоя роль у всьому цьому?

— Я не дам йому твого мозку! — прошипів Гнида. — Я знищу його Лик! Я стану Перуном, а не він!.. — Таким він був схожий не на якесь там яйце воші, а на хижого звіра. — Все! Цю тему закрито! Якщо ти не хочеш, щоб я пішов геть. Разом з вином…

— Добре… — Жадана зам’ялася… — Науме… — діставалася самого дна його каламутних очей.

— Кажи… — буркнув божевільний викрадач.

— А ти мене тоді дійсно?..

— Я і тепер тебе дійсно… кохаю… — Наум виглядав нещасним, як тоді, в електричці… Раптом його прорвало. — Якщо хочеш знати, мене тоді, після першого курсу, не вигнали з інституту… Я сам пішов. Через тебе. Не міг змиритися, що ти не моя… І зараз не можу… Якби я відчував, що ти, теперішня, хоч крапельку мене кохаєш — я би відмовився від всієї цієї затії… Але ти мене не любиш. І ніколи не полюбиш через ці мої потворні пальці на ногах!.. Я знаю!.. Хто раз ними згидував — забути вже не може… Якби ти мене не впізнала, була б ще надія, що ти, вже інша, могла би мене покохати… Я вже навіть домовився про пластичну операцію на тих пальцях… Вони би стали людські…