54.

Вовкодав так зморився, як собака після цілоденного полювання. Вийшов з магазину, на порозі-таки відкоркував мінералку і одним духом усю видудлив.

Здібний з’явився — не забарився. Зупинився на пішохідному переході. Під бемкання спітнілих і злих водіїв Василь ускочив в авто.

— Як справи? — запитав Іван.

— Ніяк. Якщо не враховувати, що з’явився новий підозрюваний…

— Цікаво…

— Дуже.

— І хто?..

— Але почнемо зі шприца…

— Ну тут усе ясно, — мовив Іван. — Не приспати ж вони мене хотіли?..

Вовкодав тикнув указівним пальцем у лобове скло. Збоку засигналило таксі — вперто намагалося обігнати Іванове авто, яке не то їхало, не то смикалось, не то повзло…

— Дивися на дорогу, а не на мене!.. — не стримався Василь. — І їдь по-людськи… — Іван пропустив таксі і взяв правий ряд. — Якраз приспати тебе хотіли твої «друзі», — продовжив Вовкодав. — Навіки! З двадцятичотирьохгодинним відтермінуванням… Десь сьогодні під вечір на тебе мав чекати серцевий напад…

— Сподіваюся, він не дуже розчарується, якщо я не прийду?..

— Хто?

— Серцевий напад.

— Слухай, Здібний, не іронізуй! Я, як і ти, смертей на своїй роботі надивився вдосталь. Але все одно, моторошна штука… Тому не треба бути героєм. Бо твоє геройство — з відчаю… Якби мав під боком Жадану — такого би не молов…

— Вибач…

— То я просто так. Відступ… Коротше, я намагався у «наглядачів» вибити, хто замовник. Ну мусить бути в них інструктор, так же?!. Три спроби робив. Підходив з усіх боків. Пояснював, просив, залякував — безрезультатно…

— Ти їх часом не бив?

— Не бив. Є там кого бити… — Вовкодав ураз скипів. — Перестань перебивати, Здібний, бо заробиш у вухо… Воно й так, бачу, в тебе ще не сплюснуло…

— Мовчу…

— Так-от: «наглядачі» в один голос твердять, що ти вбивця. Що ти вбив прокурора Дишла, професора Різака… А тепер взявся за них… Що ти за ними слідкував… Кажуть, у них зафіксовано на відео, як ти ховаєшся у бібліотеці, нишпориш за таксі, сидиш у кущах у парку. Що ти їздив до прокурора додому. Ну… з професором тебе бачили всі…

— Чудесно! — вигукнув Іван. — Я — вбивця!.. А який мій мотив убивств?..

— «Наглядачі» переконані, що ти маніяк… Всі троє переконані, до речі… — наголосив Вовкодав.

— У тебе такий тон, що складається враження, що ти четвертий…

— На твоє щастя, ні… Слухай далі. Так що твої нападники об’єдналися, щоб «очистити світ від маніяка». Це цитата. Дістали отруту. Далі сам знаєш…

— Де взяли отруту?

— У чоловіка в масці.

— Як вийшли на чоловіка?

— Знайомий порадив.

— Хто знайомий?

— Мовчать… Я навіть не можу вивідати, кого з них це знайомий. Вони кажуть «наш».

— Якась маячня…

— Не думаю…

— Ти про Жадану згадував?

— Ні, звичайно. Інакше ними було б висунуто твою кандидатуру на посаду викрадача дівчини...

— Правильно…

— А вони про неї згадували?..

— Ні. Навіть не заїкнулися…

— Вона в них! Сто процентів!.. — Здібний свердлив Вовкодава поглядом обкуреного відьмака. Наче від того, чи повірить йому слідчий, залежала його доля. — Я відчуваю! — переконував.

— Аргументуй.

— Не маю чим. Просто відчуваю — і все!..

— Стій!.. — крикнув Вовкодав.

Запищали гальма. І глухе коротке — хлоп!..

Здібний так переконував слідчого, що на мить втратив пильність і на світлофорі поцілував ззаду маленьку «тойоту»… Не сильно, лишень поздирав фарбу з бампера, та все ж…

З машинки вибігли дівчина з матюками і молодик з кулаками…

О, доле, що ж ти робиш з тими людьми?!. Не можна так настирливо, до оскоми їх зводити!..

«Привітливою» дівчиною була красуня Зоряна, а войовничим молодиком — футболіст Антон.

Нахабне обличчя Вовкодава вкупі з розгубленим Івановим породило в Зоряні сказ. А футболіста, навпаки, стишило…

— Ви що, спеціально?.. — з неприхованим жалем запитав Антон. — Я тільки вчора її купив для Зорянки…

— Їздити навчіться, дебіли! — верещала, чомусь, до двох Зоряна, хоча бачила, що за кермом був Іван.

— Не треба різко гальмувати на світлофорі, шановна!.. — підлив масла у вогонь Вовкодав.

— Що?.. Ти думаєш, коли слідчий, то тобі все можна?..

— Я хіба щось казав про свої можливості?.. — грав дурня Василь, розводячи руками.

— Та ж ми стояли… — Футболіста годі було впізнати. Чи то він справді подобрів, чи на фоні зміїстої Зоряни виглядав таким милим?..