53.

Ніч уже думала, що обіцяних на сьогодні рибалок не буде. Що вона матиме вільний час і складатиме зі зірок квітки. Так ні — приїхали… Якісь трохи схвильовані, але нічого… Розслабляться зараз. З досвіду ніч знала — скучно рибалкам не буде… Лишень би не верещали — нічка нині хотіла романтичної тиші. Під танок зірок і плюскіт рибок. Лоскотання вітру. На заздрість пузатому місяцеві…

— Я в ауті!.. — не вгавав Степан. — Та це ж виходить, що я міг заробити гирею по лепеті?..

— Легко… — кивнув Іван.

Коли вже рибалки розпакувалися, перекусили і всілися з вудками на березі, Вовкодав плеснув Здібного по плечу.

— Чого?

— Я зазвичай на відпочинку роботою не займаюся. Але… Вранці мені доведеться з твоїми «наглядачами» поговорити. Я маю знати деталі. Так що… мусимо поєднати приємне з не дуже… Мене мучить найбільше, чому «наглядачі» мовчать, як закляті?.. Чому вони без емоцій?.. І чи вони не схиблені?.. — дивувався. — Так що зараз я тебе допитаю…

— Як потерпілого… — уточнив Степан.

— Гаразд. — Іван перевів подих. — Хоча, думаю, Василю, мені дуже мало відомо. А те, що я знаю, не в’яжеться купи. На жаль…

— Я не прошу робити висновки, — перебив Здібного Вовкодав. — Говори…

— Так, це якраз ті успішні «наглядачі за думками», про яких розпиналася преса. На яких Будимир робив собі рекламу. Якщо коротко, все зводиться до того, що після короткотривалої роботи в інституті на посаді «наглядач за думками», завдяки геніально складеній програмі, чоловіки позбулися психічних проблем і стали щасливими… Задоволеними життям. Без претензій до світу, яких перед тим не бракувало…

Один з них бібліотекар. З бунтівника, який постійно ображав відвідувачів, він перетворився у ввічливого і покірного працівника.

Другий — таксист. З балакуна і ловця за жінками він став ледачим сонним водієм.

Третій — заступник директора школи. З амбітного педагога, що півжиття мріяв, як зайняти місце директора, він став інтелігентним і сумлінним вчителем.

Саме вони «наглядали» за Жаданою. Саме з ними трьома у день смерті спілкувався професор Різак… Більше про них я нічого не знаю…

Степан не втерпів — втрутився:

— А як ти їх сьогодні… — глянув на годинник, де стрілка вже бігала по зоряному небу, — вчора точніше, вирахував?.. — Наче це не Василь Вовкодав, а Степан Діловий проводив допит. Слідчий змовчав. Отже, цей нюанс його теж цікавив.

— Випадково! Чесно! — вигукнув Іван. Сам дивувався, як так вийшло. — І то завдяки тому, що з «наглядачами» заздалегідь познайомився. Заочно. З лікарської цікавості… Заходив у бібліотеку глянути на Данка. Здалеку спостерігав за таксистом. Дивувався у парку, як інтелігент вперто студіює «Мертвих душ»… Чесно кажучи, вони мені одразу здалися бездушними мертвяками… Так-от, я їх трьох угледів на стоянці супермаркету. У машині таксиста. Оскільки в пресі писало, що «наглядачі», за умовами програми, один про одного нічого не знають і ніколи не дізнаються — це була перша підозра. Друга — коли я їхав, вони мене на відстані провели до мого дому. Не дуже авто й ховали, моментами сиділи на самому хвості. Я не розумію, чому вони не маскувалися, га? — Василь і Степан не відповіли, тому Іван продовжив: — Третя — учора після обіду я зауважив  одного з них — бібліотекаря — біля мого під’їзду. Ну і…

— Зрозумів, що треба на всяк випадок підготуватися до зустрічі гостей… — продовжив слідчий.

— Так. Тому що їхні мертві обличчя набули яскраво виражених маніакальних рис… — закінчив Іван.

Степан не скривав хвилювання.

— Вони зомбі!.. Сто процентів! Та ні — тисячу!..

— А мені «наглядачі» видалися роботами… — Вовкодав приклав пальця до губ, щоб друзі змовкли. Клювало. Вони це швидше відчули, ніж побачили. Василь витримав паузу, підсік і потягнув. Задоволено потер долоні — рибина вужем звивалася на березі… Кому радість, а кому — смерть у юшці…

— Повністю з вами згоден, — продовжив Іван. Риба була неуважною, плюскалась, вперто не хотіла слухати людських здогадів. Їй би води… — У мене таке припущення, що над ними хтось попрацював… Але як?.. Чому вони стали такими слухняними?.. Бо злоби в них я не помітив. Лишень незрозумілий впертий «пунктик»…

Вовкодав насадив черв’яка на гачка, запустив у воду.

— І ти надумав їх зустріти… — підігнав Івана до подальшої розповіді Василь.

— У мене турнік в коридорі над дверима, знаєте… Тож я підвісив на нього на мотузці гирю… Взяв биту, ножиці, затаївся за прихожою і став чекати… До слова, недовго… Почув стукіт уже через півгодини після зайняття позиції…

— Мене тішить тільки те, Іване, що, якби ми випередили «наглядачів», першим би ввірвався до тебе Вовкодав. Він же слідчий! Бо моя довбешка гирі не витримала би… — припустив Діловий. Хихикнув.

— Бита теж не пір’ячко… — Василь зареготав, лякаючи ніч. І рибу…

— Але за той час Здібний би мене впізнав?.. Під час свисту бити у повітрі?..

— Хтозна… — Іван дивувався збігові. Говорив серйозно — не жартував. Треба ж було, щоб друзі саме в той час теж вирішили силоміць «захопити» його на рибалку. — В тому світі є хоч щось передбачуване?.. Чи, може, навпаки, все давно вирішено, задокументовано і передано в архів?. — запитав. Рибалки мовчали. Певно, мізкували над відповіддю. Іван Глянув у небо. Замилувався зірками. В одній довгоногій і непокірній впізнав Жадану — і незбагненна туга поселилася в його серці.