52.

Василь Вовкодав і Степан Діловий хотіли зробити Здібному сюрприз — викрасти його на нічну риболовлю.

— Він сто процентів буде впиратися, — мовив Степан. — Придумає масу відмовок…

— А це навіщо?.. Скрутимо і вивеземо… — Василь забрязкав кайданками. — Коротше, буде спецоперація. Машину поставимо трохи далі від будинку. За липою. А то ще помітить і забарикадується… Він у нас трохи хлопець з причудами… І вперед! Будь-якими методами, але розвіяти його мусимо. Бо вже чорний, як земля…

До риболовлі все було готово. Спаковано в автомобілі. Палатка, вудки, харчі та інше риболовецьке причандалля … Не було тільки третього — для повноцінної компанії.

— А що та дівка дійсно така класна? — запитав Степан.

Вовкодав задумався. Поморщився. Хотів охарактеризувати дівку не сухо, по-протокольному, як слідчий, а по-мистецькому, наче художник.

— Як тобі сказати?.. — потер лоба, всіяного гармошкою захоплення. — Пантера. Пластична, граційна… Очі, як вогонь. Обличчя ніжне, дівоче, але водночас мужнє, як у воїна. А ноги стрункі і, певно, довші за тебе цілого… Я її в лікарні бачив. Приходила до Івана.

— Що, я такий низький? — дивувався Діловий.

— Ні, це вона така висока…

— Вовкодаве, ти так описуєш, ніби який Франко…

— Мене злочинці навчили. На допитах, — усміхнувся Василь. — Серед них є такі таланти, що записуй — і матимеш готову книжку. Хіт продажів.

— То записуй.

— Не можу. Авторське право, розумієш…

— Слухай, не клей дурня… Але пантерою ти мене заінтригував. Хотів би її побачити…

— Вибігається по лісах, горах і рівнинах, повернеться — тоді побачиш… А поки що терпи… І молися, щоб вона отруту виплеснула з себе перед поверненням. Бо ображена дівка гірше чорта… Виходь…

Чоловіки оминули вуличні ліхтарі. Сховалися в тіні будинків.

— Ми як якась група захоплення?.. — дивувався Степан.

— Тихо! І стій!.. — скомандував Вовкодав і схопив друзяку за руку.

Місяць мав такий вигляд, як ситий щур, що висунув голову зі смітника і міркує, як би то напакостити мешканцям навколишніх будинків, аби вони пам’ятали, хто на вулиці хазяїн…

Із-зі рогу вигулькнули три тіні. Дві худих шмигнули в Іванів під’їзд, третя товста — пооглядалася під вікнами і задерла голову догори.

— Телефонуй Іванові, щоб не відчиняв!.. — командним тоном прошепотів Василь.

— А сюрприз?..

— Зараз будеш мати сюрприз… — буркнув слідчий і розчинився у темряві. Навіть місяць не встиг його засікти.

Вовкодав вискочив з кущів, як справжній мисливський пес, і повис на шиї підозрілого типа. Той навіть не встиг здивуватися. Зм’як моментально і поточився. Василь його схопив попід пахви і потягнув у кущі. Ошелешений Степан широко з виряченими очиськами спостерігав, що його ненормальний друг витворяє…

За декілька секунд Вовкодав уже був біля Ділового.

— Що він казав? — запитав.

— Тобто?..

— Ну, на те, що ти казав нікого не впускати?..

Вовкодав прислухався до темряви. Тепер уже не місяць, а він нагадував щура, що зондує  ґрунт у кущах.

— Ні. Я думав… — промимрив Степан.

Слідчий сіпнувся, мов з переляку.

— Ну ти баран!.. — зробив висновок і набрав Івана. Пішли довгі гудки. Але ніхто не відповідав. — Пізно!.. — буркнув Василь  і побіг. До Степана помаленьку доходило, що це не розіграш. Він пригнувся і шмигнув за Вовкодавом.

Двері Іванової квартири були відчинені. Вовкодав боком улетів у коридор. Зачепився за пластом лежачого чоловіка в чорній уніформі і масці, біля якого валялася важелезна гиря. З кухні чулися сопіння і стогони. Вскочив туди — на другому такому ж чорному типові верхи сидів спітнілий Іван. Переможно, з готовою до удару битою в руці…

— Серйозно!.. — похвалив лікаря слідчий і повернувся у коридор. Здер з нападника, що силкувався піднятися, маску. Обличчя чоловіка його шокувало. Це був справжнісінький вампір з фільмів жахів.

— Тільки не бийте… — попросився на ви ввічливий вампір. — Хребет мій… — застогнав і втратив памороки.

Другий нападник лежав зі зв’язаними за спиною руками. Лицем до підлоги. Слідчий нагнувся, приглянувся до його обличчя — вона було без емоцій.

— Якщо я не помиляюся, ще має бути третій, — мовив Іван. Потер собі долонею червоне, мов буряк, вухо. Заробив, видно, по ньому добряче від нападника, коли з ним борюкався. 

— Є. В кущах. Прикутий наручниками до металевого стовпця. З привареною хрестовиною, — уточнив Вовкодав. Натякаючи на те, що третій не втече. — Ти їх знаєш? — запитав.

— Так. Це колишні «наглядачі за думками»… — важко, у задумі видихнув Іван, наче передбачаючи небезпеку.  — Вони, як павуки, — додав. — Снують навколо мене біду…

— Скоріше, вони павутиння… — прикинув слідчий. — Павук, думаю, не тут…

Здібний відірвав погляд від підлоги.