49.

Іван Здібний перестрів Тура Будимира біля входу в науково-дослідний інститут мозку.

Сонце ще тільки прокидалося. Кліпало променями і втікало від хмар, що ще зночі розбігалися по небу. Вітерець не дув, а дмухав. Набирав повні легені повітря і розбурхував вогонь. Який своїми язичками облизував невеселі думи заклопотаних чоловіків.

Будимир Здібного впізнав одразу. Був готовий, що той зараз вийме пістолет і розмаже його по стіні. Але поки Тур впевнено прямував до входу, Іван стріляв у нього лишень очима. Постріли були болючими. І для стрільця, і для жертви.

— Якщо я вам побажаю доброго ранку, ви не повірите… — почав Будимир. Він був досвідченим воїном у герці почуттів. І ось зараз випустив холосту стрілу — і вивчав реакцію супротивника.

Іван мовчав. Він уперше зустрівся з дядьком Жадани і прагнув збагнути, що могло змусити на перший погляд нормального чоловіка піти на такі жахливі злочини… Гроші, влада, гордість чи жадоба відкриттів?.. Схоже, все вкупі… Холоднеча так і перла від Будимира. Справжнісінький робот в образі упиря — всі його емоції були штучні і мертві.

— Бачу, впізнали… — вичавив з себе Іван.

— Впізнав… — Будимир розвів плечі, випнув груди. Мовляв, я каюсь і не обороняюсь. — Якщо хочеш помститися — я твій… Але знай — я би тебе оживив. Пізніше… Прокурора і професора я не чіпав… Це так, до слова…

— Де Жадана?.. — випалив Здібний. Будимирові виправдання менш за все зараз його цікавили.

Тур Левович, будучи добрим майстром читання емоцій, полегшено видихнув. Щиро запитує лікар, схоже… Друге Будимирове передбачення теж не справдилося. Він, було, прикидав, що Здібний міг сховати від нього племінницю, яка відчула загрозу… А бач — ні…

— Не знаю… — Тур Левович намагався зобразити на обличчі стурбованість — не вийшло. Замість хвилювання намалювалось розчарування. Та й то закаламучене злістю. — Трубки не бере. Вдома нема. Звечора заїжджав... Я був у відрядженні. Вчора вранці повернувся… Вона теж мені потрібна… Але, зважаючи на її характер, вона може бути всюди… Вітер…

— Якісь припущення є?.. — запитав лікар менш емоційніше.

— Нема. Навіть не знаю, чи в неї є друзі?.. Хіба що село…

Здібний розвернувся. Пішов. Будимир свердлив його плечі і подумки наказував: «Зупинись…». Іван послухався. Повернувся до зраділого Тура, який зрозумів, що й лікарем можна повелівати.

— Тільки не думайте їхати в село, — попередив Іван. — Її там немає… Матері я не казав… Що її немає… ніде…

Будимир зморщив чоло, прикусив нижню губу, помахав головою. І подумав: «Яке там село, чоловіче?.. Яке село?!. У тому селі я вже давно персона… Нон-ґрата…».