43.

Іван Здібний домовився про зустріч зі слідчим Василем Вовкодавом. Приїхав у відділок. Чекав годину, допоки закінчаться довжелезні, мов лабіринти, міліцейські наради. Нарешті Вовкодав з’явився — засмиканий, наче дворняга, що попсував шубку господининому любому коту.

Іван переповів Василеві історію з Незабудкою.

— І ти вважаєш, що вона в небезпеці? — процідив крізь зуби Вовкодав.

— Переконаний…

Іванів телефон не змовкав. Здібний відволікався від розмови, глипав на номер і вибивав виклик. Вовкодав у ці секунди з нервів дрижав, як той же мобільний, налаштований на вібро-режим.

— Вимкни телефон! Так неможливо! — зірвався Василь.

— Ні... — злякано замахав голою Іван. — Може, вона…

— Тоді аллокни!..

— Алло, — Іван скривився. Телефонувала Зоряна. Голос мала плаксиво-покаянний. Притрушений зверху надією з перцем. Точно щось задумала. Чергову інтрижку.

— Це мій новий номер, — повідомила. — Запиши собі, — порекомендувала. — Я тобі маю дещо сказати. — Іван смикнувся кинути трубку. — Про неї… — Здібний стиснув трубку, мов каменя, з якого хотів вичавити сік.

— Ти де? — гавкнув.

— Вдома. Де я можу бути?.. Тебе жду… коханий…

— Чекай!..

Вовкодав був злий, як чорт. Мовчав, сопів у ніс, переминав щелепами. Дівиця десь загуляла, а Здібний підняв ґвалт. Таких ситуацій за свою кар’єру слідчий знав чимало. В ревнивців очі ще більші, ніж у страху. І потенціал уяви — безмежний. Але прямо Василь не дозволив собі сказати Іванові правду. Після пережитих Здібним потрясінь його нервову систему варто було поберегти. Щоб не заклинила часом. Нерви — не машина, на буксир їх не візьмеш. Вовкодав пам’ятав, як Здібний страждав, коли його покинула Зоряна. А тепер?.. Він свою блудну, оплакану кралечку виганяє з хати, бо якась нова пасія закрутила йому голову… Бардак…

Спокійно. Глибокий вдих — повільний видих… — подумки інструктував себе слідчий. — Добре, заради спасіння друга нехай іде пів робочого дня коту під хвіст. Разом з вихідним. Бо в неділю тепер доведеться Вовкодавові вийти на роботу… Дурниці… І так у вихідні працює, тепер потрудиться заради друга… Спокійно…

Зоряна себе підготувала, наче стрічала спраглого до любощів воїна з далекого безлюдного походу. Такими делікатними пастками себе прикрила, що не пощупати, що під ними, нормальному чоловікові, певно, не дано… Побачивши Вовкодава, гадюкою сикнула, звилася, зашарілася, стала ще спокусливішою і наділа халат.

 Квартира блищала, як нова копійка, на столі парувала піца. Вовкодав своєю величезною лапою з половини піци зробив млинця і за три укуси проковтнув. Зоряна фиркнула.

— Міг би попередити!.. — їла очима Івана, натякаючи на зайвого Василя.

— Про що?.. — запитав Здібний. Його цікавила лишень Жадана.

— Про те, що я з’їм піцу, — пояснив Василь. І змолотив другу половину. — В Івана стрес. Він не їсть, — кинув злющій Зоряні, яка не скривала гніву від нахабства непроханого гостя.

Іван легенько торкнувся Зоряниного плеча. Погладив. Спокійно, щоб не зачепити гадюку у дівчині, запитав:

— Що — ти — хотіла — сказати?.. — кожне слово було як упевнений удар молотка по нещасній голові цвяха.

— Вона була тут!.. — випалила дівчина. — Легше тобі?..

— Коли? — в Здібного зажевріла надія. — Будь ласка, Зоряно… Прошу… — не відпускав її плечика.

Кралечка здалася. Точніше, вона вирішила, що мудріше цього бевзя Здібного не дратувати до пори до часу. Хай перешумить. Перебіситься. У нього ж травма. Параліч… Параліч мозкових звивин, скоріше всього…

— Тоді.. Ну… коли я повернулася… Вона йшла за мною… По сходах… До тебе, напевно… Побачила, як я відчиняю сама двері… Ну і вирішила… І правильно… А чого заважати чужому щастю?..

Іван став ураганом. Наповненим руйнівною силою, яку стримував, аби вона не вистрибнула з нього і не покалічила світ.

— Ти с-с… свиня… — просичав Здібний. Стримався, щоб не нагородити ще недавно кохану жінку, без якої не уявляв собі життя, більш емоційнішими тваринками.

— Порівняно з тою сухою тичкою, може, і свиня… Але на костях товктися теж мало радості…

Здібний витріщився на Зоряну. Не впізнавав її зовсім.

— Що вона меле? — запитав у Василя.

— Все зрозуміло. Поїхали, — зробив висновок слідчий. — Відвези мене, звідки взяв… — А до «свині» масненько мовив: — Бувай, кралечко… — І тихенько хрюкнув.

— Йди в сраку!.. — відправила Зоряна Василя в екзотичну мандрівку. Іван колись в любощах признався, що Вовкодав сумнівається у її щирості. Певно, знов намовляє...

Вовкодав щиро розреготався. Виводити з себе злочинців — справжня насолода. А Зоряна — злочинець. Бо дурити наївних лікарів, а потім їх зраджувати — злочин проти людяності… За стільки часу простою Іван би не одному подарував життя… А так — не може вигнати з власної хати крутійство…

Іван Здібний з витримкою сапера промучив дорогу.

— Що скажеш? — запитав, коли зупинились біля відділку.