42.

Будимир пролупив очі і не впізнав світу. В голові бушували чорти, в роті — смердюча пустеля. Дихав Змієм Гориничем, що скупався в гноївці, облизував пересохлим язиком потріскані губи. Стажистки поруч не було. Пляшки з-під води — порожні. Скинув з ліжка на підлогу, допомагаючи собі руками, важкі, ніби позичені, ноги. Встав, похитався. Постогнав. Виматюкався. Потер чоло. Видихнув залишки вчорашнього застілля, скривився і поплентався на кухню знайти щось попити. Ледь прочинив безшумніші за подих двері. Почув: «Все буде зроблено по вищому розряду… мамо…»

Дівчина вимкнула слухавку.

— О, коханий, привіт! — щебетнула Неля. Живуча. Їй, судячи з усього, було добре. Не те, що Турові Левовичу. Коханому. «Дуже рано і дуже багато вона на себе бере, — подумав Будимир, жадно ковтаючи мінералку. — Коханий… я… є… вже, виявляється…».

Будимир чув, як у його череві від задоволення тріскаються бульбашки. Напився — і зм’як. Штивне досі тіло стало в’ялим, розслабленим. Приємна втома заплющувала повіки. Вода — це щось неймовірне: бурлила, аж здавалося, проростала, в животі, а полегшало в голові.

— Агов, коханий! Не спати!..

Тур Левович хотів сказати стажистці, що чортяка лисий її коханий, а не він. І щоб вона більше дурниць не плескала своїм язичком, бо не для говоріння він у неї, але полінувався… Та й не встиг би, бо стажистка щезла. Була наче, дивилася на тебе, раз — і випарувалася. А коли Будимир підняв голову зі столу, на якому вже назбиралася калюжка слини, то побачив застелений стіл. Посередині карафка з кольором запашного домашнього узвару. Поряд — тареля білих ковбасок з солодкою гірчицею, солені кренделики, квашені мініатюрні огірочки й помідорчики, свіжа петрушка. І два бокали білого, наче піна, пива, що плакало конденсатом на скляних стінках. Будимир потягнувся до пива —  стажистка Неля ніжно плеснула його руці. Турова долоня завмерла за декілька міліметрів від заплаканого смакотою бокала.

— Спочатку ліки — потім задоволення… — і дівчина наповнила дві склянки рідиною з карафки.

— Не зрозумів… — замимрив Тур. — А…

— Так, спочатку віскі… — підтвердила Неля і втиснула між тремтячі пальці Будимира склянку. — З ковбасками, медовою гірчицею… Петрушкою… А потім для ривка — пивка…

Тур незчувся, як знову напився. Зате полегшало. Та що там полегшало — добре стало!.. Весело. І до Нелі тягнуло. Ну вміла заводити, бестія, вміла!.. До її «моторчика» ще би клепок елітних — і вважай цариця. Еталон успіху…

Поки Будимир знову не дійшов до кондиції, вирішив перевірити, як справи в інституті. Бо дав Нейронові кілька важливих завдань. Результати вже мали бути викладені.

Красуня Неля лежала на ліжку, терла собі колінцями і завертала очицями. Попри те, що колінця стажистки не давали Будимирові зосередитися, він усе ж вийняв ноутбук. Сів за столик, увімкнув. Неля муркнула. Тур сказав: «Секундочку…»

Стажистка поспіхом надягнула на своє голе тіло оздоблену дорогоцінним камінням шпильку. Схопила сигарету. Всілася навпроти Тура на вікно. Глибоко затягнулася. Тепер уже шпилька забирала увагу Будимира — наче цією дорогоцінною мертвою цяцькою була затулена вся жива Нелина смакота…

Будимир швидко видихнув і неквапливо ввів пароль на комп’ютері. Підключився до Інтернет. Зайшов на потрібну програму. Набрав перший ступінь захисту. Потім другий. Третій. Програма відкрилася. Прочитав звіт. Результатами залишився задоволений. Глипнув на стажистку, що не зводила з нього хтивих очей. Закрив програму.

— Я за тобою скучила, — сказала красуня.

— Пізніше, — відперся Тур. Трошки треба зачекати. Сила любить ритм і насолоду. А не біг пес через овес…

— Тоді вип’ємо?..

— Наливай! — погодився Будимир.

Поки дівчина наповняла склянки бридким віскі, він прискіпливо розглядав золотого затискача для краватки, якого на день народження йому подарував уважний компаньйон.

День був гарний і виманював на вулицю. Судячи з вістей з України, відрядження завтра можна було закінчувати. Але, зважаючи на те, що розумно було ще оклигати від пиятики і від «відпрацювань», Будимир замовив квитка на літак на післязавтра на ранок.

— Йдемо погуляємо, — запропонував своїй супутниці Тур Левович після короткочасного відпочинку. Не хотілося гаяти безтурботності. Бо до неї нелегко прийти, навіть напившись. — Баварського пивця ще хлебнемо — і все. Бо завтра — сухий закон. І так мозок посадив, що нікуди…

— Не фантазуй, коханий, — мовила Неля. — Твого мозку вистачить на десяток нормальних чоловіків… Але я за те, щоб погуляти. Двома руками. І ногами. І посидіти ввечері в мюнхенському ресторані. Я чула тут не тільки шикарні баварські ковбаски!.. Я хочу їхньої свинячої ніжки!..

— Добре. Нині ще гульнемо. Але завтра — пасивний відпочинок. На мінеральній воді.

— Слухаюсь, генералісимусе!..

«Де вона набралася цих дурних військових термінів?..

Весела парочка причалила до готелю далеко за північ. «Відпрацьовувань» уже не було, бо голуб’ята відключились, не встигнувши навіть кинути якір…

Коли вранці Будимир прокинувся, його кралечки не було…

Сучка!.. — вилаявся Тур Левович і потягнувся до недопитого віскі. І знову заснув. Аж до вечора. Прокинувся, як прибитий мішком. І покусаний бджолами. Але сучки все ж не було…