41.

Жадана прокинулася від спраги. Губи потріскали до крові. Спробувала їх облизати, але слина не виділялася. Горло було, як висохлий колодязь. У голові бухкало. Безсиле тіло нило ще гірше, ніж після цілоденного сапання під палючим сонцем маминих буряків… Через силу розплющила очі — повіки наче хто склеїв… Сахнулася в сторону. На неї зі стелі ось-ось упаде виснажена дівчина, схожа на обезкровлену відьму-упирицю.

— Не бійся, це ти, красуне!.. — реготав голос. Незнайомий. А ось регіт був близький. Колись таку противну реготню вона вже чула…

Незабудка перелякано оглянулася. Сиділа на металевому ліжку посеред повністю дзеркальної кімнати. Під нею був лишень твердий, наче дерев’яний матрац, який скрипів в унісон з пружинами. Правою рукою Жадана була прикута кайданками до трубчастої ніжки ліжка. І сама на себе дивилася з усіх боків, знизу і зверху… Виглядала жахливо…

У дзеркальних дверях стояв чоловік середнього зросту, в чорному костюмі, білій сорочці при червоній краватці. І босий… Без шкарпеток. Його довгі скоцюрблені пальці на ногах нагадували жуків-гнойовиків… Прилизане волосся мав чорне, як смола… Чоловік насолоджувався збентеженням дівчини — посміхався, ніби маніяк, прицмокував, відверто вирячувався, але пояснювати щось, схоже, не думав. Чекав від ошелешеної дівчини запитань…

І дочекався. Двох. Без яких у такій ситуації — ніяк… І на які у нього вже давно були заготовлені відповіді…

— Де я? — отямилася Жадана.

— На шляху до великого звільнення! — пафосно вигукнув незнайомець. — Ще трошки, красуне, і ти станеш вільною, як примара!.. Ці стіни для тебе будуть повітрям, кайданки — пилинкою!.. Ти звільниш свою голову від страху, переживання, зневіри, недосяжних мрій, що роблять життя нестерпним. Ти будеш насолоджуватися життям тут і вже, бо… Тобі нічого не буде треба!.. — Дівчина мимоволі затулила обличчя долонею вільною рукою. Прикутою правицею лишень безсило сіпнула. Від монологу чоловіка в кімнаті засмерділо божевіллям. — Ні, красунечко, не переживай, я не вб’ю твого тіла! Ти дихатимеш! Твоє серце буде ганяти кров! Ти будеш ходити на роботу!.. Їсти, пити, скільки влізе!.. Тебе будуть люди поважати за скромність!.. Може, якщо захочеш, хоча навряд чи потрібні тобі зайві клопоти, ти матимеш сім’ю і дітей!.. Але тобі буде все одно… По цимбалах!.. Хіба не цього прагнуть люди?..

Жадана розтулила рота, аби відповісти, що вона не знає, чого прагнуть люди. Що їй втямки лишень те, що вона хоче пити… Але так і не сказала. Губи боляче тріснули і з них просочилася свіжа кров. Аж тоді ненормальний незнайомець додумався дати дівчині води, яку завбачливо тримав за дверима. Жадана жадно осушила півлітрову пляшечку мінералки. Від задоволення заплющила очі. Водночас страшенно ослабла. Вода, замість сил, розганяла по тілу втому.

— А тепер, коли ти вгамувала спрагу, коли ти ще раз збагнула, що плоть головна, задавай друге запитання…

— Хто ви?.. — дівчина вимордувала два страхітливих слова.

Незнайомець сіяв.

— Я — посланець космосу! Всесильний Лик, могутній Перун,  розподілювач мізків, красуне!..

— Хто-хто?..

— Дитинко, ти все добре почула. Такі персони, як я, двічі не повторюють…

— Ти збоченець!.. Ось хто ти!.. — шарпнулася на ліжку Жадана, наче готувалася до стрибка. І скривилася від болю — наручник від різкого руху до крові подряпав руку…

— Я бачу, ти не дуже уважно слухаєш, красуне… — спокійно мовив незнайомець. — Проте дослухати мусиш. Бо донори мають знати все про свою місію!..

У Жадани прокинувся інстинкт самозбереження. Вона вирішила помовчати. Спочатку треба вивчити цього маніяка. А тоді… Казав дядько, що безвихідних ситуацій не буває… А в ситуаціях з дуже складними виходами він знається точно…

— Вибачте… — сама не збагнула, як народила вибачення. За що?.. Лицемірка.

Збоченець повеселішав. Зрозумів, що надав жертві страху. А це тішить неабияк…

— Не буду багатослівним, бо ще маю мільйон справ. Якщо коротко, то моя місія полягає в тому, щоб забирати добротні мізки в тих, кому вони не потрібні, і віддавати тим, хто вміє ними користуватися…

Чоловік тримав паузу, аби дівчина врубала в «місію».

— Мені, я розумію, мізки непотрібні?.. — поспішила уточнити Незабудка. Вийшло різко, виклично, але божевільний нечемності не помітив… Або вдав, що не помітив…

— Тобі то, може, і не завадили би, але є один великий нюанс. Твої, мізки, красуне, особливі, рідкісні. І підходять не кожному… Проте зараз не про тебе. Зараз я доводжу до твого відома космічну місію розподілювача мізків. І ти в цій місії піщинка, атом, ніщо… — Збоченець глипнув на годинник і задріботів ногами, наче хотів в туалет. — Все… спішу… Поїсти, попити дам… А помиєшся ввечері… Може… Якщо будеш себе гарно поводити… — Незнайомець знову майнув за двері. Заштовхав до кімнати столика на коліщатках з харчами. Під вільну ліву руку дівчині на паперовий піднос вишикував, мов на виставку, два яблука, грушу, галузку винограду, декілька слив і морквину. На одноразову паперову тарілку виклав тушонку з хлібом, а в паперову склянку націдив з термоса чаю… Поставив біля фруктів. Придивився, оцінив. Після того додав до пайка ще одну грушу, морквину і три скибки чорного хліба… Не довіряв все-таки збоченець красуні людського посуду, боявся, щоб «не поранилась» здуру. Паперовим балував. Значить, хвилювався за неї…