40.

Телефон штрикав серце короткими гудками. Жіночка зі слухавки невтомно повторювала, що ваш абонент перебуває за межами досяжності. Вдома дівчини теж не було. Її вікна пекли чорнотою. Іван просидів під ними в своєму авто до ранку. Звідтам і поїхав на роботу.

Чувся кепсько, взятися самостійно за операцію відмовився. Не наважився. Боявся, аби не нашкодити хворому. Пішов до головного і попросився в асистенти. Щоб набратися впевненості. Колеги його розуміли, не вмовляли.

Не дочекавшись закінчення робочого дня, погнав до Жадани на вулицю Радісну, яка принесла йому довгу сумну ніч. Дівчини не було. Випитав сусідів про рідне село Незабудки. Вона його не раз згадувала, розповідаючи про мальовничі ліси і таємничі джерела. Жадана біля одного такого джерела в лісі зробила собі «хатку» між трьома старими деревами. Стінами був сусідів паркан, а дахом — скляний фермерський парник. Старим одягом з горища залатала дірки «хатки», а матрац небіжки-бабусі слугував за ліжко. Жадана навіть провела там дві ночі, коли мама поїхала в Чернівці на похорон старшого брата… Сміливою була пантера…

Іван не зміг згадати назви села, крутилася на язику одна «темінь» — і все.

— Затемне, — сказала бабуся з першого поверху, яка мала оббиті дерматином двері цвяхами з широкими шапками. — Я знаю точно, бо в мене там родичі. Сестрінка двоюрідна жила, царство їй небесне, рік як закопали Катрусю, а мала все. Чоловік був головою колгоспу, син виїхав в Америку, а донька вийшла заміж за бізнесмена по меблях…

Іван не дослухав бабусиної родинної саги — погнав. Стареньку це не дуже й образило, воно дорозказала свою історію свіжому павуку, що поселився на сходовій площадці над вікном. Павук така комашка, що могла колись і бути людиною, то хай знає…

У селі Затемне біля хатинки під лісом, на зарослому високими травами подвір’ї Іван зустрів зморену думками жіночку — матір Незабудки. Вона сиділа на лавці, чистила картоплю і ворушила губами. Була схожа на голубку з перебитими крильми. Іван запитав, чи можна побачити Жадану.

— А ви хто? — запитала стривожена жінка.

— Лікар. Знайомий. Жадана мені багато допомогла. Хочу віддячити.

— Тепер таких нема.

— Яких? — не зрозумів Іван.

— Вдячних, — відповіла жінка.

— Але ж я перед вами…

— У місті вона. Приїжджає нечасто. Зайнята.

— Адресу скажете?

Жінка перехрестилась, підняла голову до сонця. Помовчала, наче відповіді чекала.

— Очі добрі у вас. Тому скажу. Радісна, 17/34.

Іванові ледь не вирвалося, що він на тій Радісній днює і ночує. Немає там Жадани! Немає!.. Але вчасно схаменувся. Не хотів матері додавати переживань… І так вся стривожена…

— Якщо приїде, скажете, що був Іван Здібний.

— Добре. А як вас знайти?

— Жадана знає.

— А чому ви не знаєте… — у матері зародилися підозри, — як знайти Жадану?..

— Не встиг випитати. Буває таке інколи… — зам’явся Здібний.

Жінка якусь хвилину приглядалася до незнайомця. Перебирала руками, переступала з ноги на ногу. Наче тестувала його своєю душею.

— Може, ще хочете номер телефону? — запропонувала врешті. Видно, душа дала згоду.

— Чудесно! — Іван вдав, що дуже зрадів.

Жінка зі старого настінного календаря продиктувала пекельні цифри, які Іван цієї ночі вивчив напам’ять.

Назад не їхав — летів. Хапнув добрячу вибоїну. Спустило колесо. Поки змінював на запасне, обливався холодними потами. Від передчуттів. Серце Іванове віщувало біду. Прибув до міста вночі. Знову поселився під вікнами дівчини. Вони вбивали чорнотою. З крихтою надії, що може Жадана спить, помчав до дверей. Нуль…

— Її не було, — виглянула схвильована сусідка. І злякалася Іванового відчаю…