38.

Нарешті випогодилось.

Серпень на початку свого життя ридав, мов цар Плаксій, ходив підпухлий, з червоним носом. Літо було незадоволене роботою свого останнього місяця, зі злості метало громами, блискало натяками, що час схаменутися, а потім не витримало і прислало Серпню SMS: «Може, пора всміхнутись? Використав ліміт дощів — заспокойся!..».

І  на небесах поселилося сонце! Від його променів трохи посвітлішало і на душі. Жадана вирішила зробити Іванові сюрприз — замовила вечерю в затишному ресторанчикові біля озерця. Щоб відсвяткувати його одужання. Завтра Здібний офіційно виходить на роботу.

Незабудка сподівалася, що Іван зрадіє. Він сам декілька разів натякав, що не проти випити з нею романтичної кави в мальовничому куточку української природи…

Незабудка з тьохкаючим серцем впірнула в під’їзд. Перед нею по сходах підіймалася, наче позіхала, симпатична ляля-краля. Озирнулася. Помітила Жадану, з-під лоба кольнула її і поплила вверх. Повільно, проте всім виглядом показуючи, що перегнати себе не дасть…

Жадана трохи відстала — не підпирати ж їй лінивого заду невихованої незнайомки…

Дівчина зупинилася біля Іванових дверей, вийняла з сумочки ключі і відчинила. Жадана заклякла на місці.

— Що вирячилась? — плюнула злістю незнайомка. — Йди, куди йшла!.. Ходять тут всякі!.. — і зникла за дверима.

— Хто там? — Жадана почула приглушений голос Здібного.

— Це я, коханий… Повернулася додому, — голос дівчини можна було прикладати до рани.

Жадана вибігла з під’їзду. Сльози котилися самі. Горохами. Сонце не розуміло, як в такий гарний день може плакати така красуня?.. І куди вона мчить?.. Не вміють люди насолоджуватися красою. Ох не вміють… І ніхто їм, до речі, крім них самих, не заважає… Недосконалі створіння. Вчитися людям треба цінувати світло… Бо воно плинне, як хмари…

Ноги занесли Жадану в парк. Усілася на вільну лавку. Ридала. За якусь хвилину її хтось легенько торкнув за лікоть. Відірвала мокрі долоні від обличчя. Інтелігент…

— Не плач. Поки очі горять, плакати не можна, — мовив інтелігент. — Ось я би хотів хоч сльозу пустити — не можу… Немає змісту плакати, коли все паралельно. Цінуй таку можливість. Бо вона — життя. Справжнє…

— Я думала, він… Може бути мій… — не побоялася признатися.

— Якщо має бути — буде… Час треба. Він майстер розкладати все по поличках…

— Добре… — трохи заспокоїлась дівчина.

— Я був віддав «Мертві душі» професору. Книжку, — уточнив колишній наглядач. —  Разом зі закладкою. Закладкою була твоя фотографія. Я казав професорові берегти її.

— Немає професора…

— Знаю… Він помер за нас. Чи не запізно?.. — Інтелігент зник тихо, як і з’явився. На його місце присів пустотливий вітер. І замість порожнього інтелігента торкався ліктя дівчини. Хотів її розрадити. Але Жадана не доросла ще до того, щоб бачити вітер. Бо її голова була зайнята Іваном. Який її зрадив…

Замість іти до ресторану з чоловіком, на небайдужість якого сподівалася, попленталася додому… Вип’є снодійного, щоб перебути ніч, а ранок, може, не буде таким жорстоким. Може, народить надію… Ох, як легко давати комусь збоку поради, і як важко прислухатися до них, коли пече тебе…

Зупинилося авто.

— Дівчино, як проїхати до центру?

З машини вийшов стрункий чоловік у костюмі. Схоже, зальотний бізнесмен.

Підійшов майже впритул. Жадана не встигла розтулити рота, щоб пояснити дорогу, як її в руку щось кольнуло. Наче бджола вкусила. Дівчина обм’якла. Ноги підкосилися. Чоловік у краватці спритно підхопив її на руки. Посадив у машину. І помчав у молоду ніч, якої Жадана сьогодні так боялася…