37.

Смерть Якима Архиповича добила ще не повністю окріплого Івана. Він вимкнув телефон і забарикадувався у собі. Кістлява старушенція, що скосила професора наповал, Івана лишень причмелила: стукнула молодого лікаря обухом по голові — і в нього заклинила кнопка, яка відповідає за пам’ять. Здібний нічого не забував. Він безперестанку прокручував у голові останні жахливі події — від таємничого отруєння до несподіваної загибелі професора — і від того божеволів. Іван був суцільною відкритою раною, що купається в солоній ропі безчасся… Щоб не вити — гриз подушку. Пір’я літало по спальні, мов сніжинки у безвітря. Ніби танцювало. Танок смерті…

На календарі, що висів на стіні, минув тиждень, а Іван цього не знав. Він увесь цей час балакав з Якимом Архиповичем — благав професора не боятися, відкритися, хто його вмертвив. Бо на Бога Здібний підозр не мав… Бог не міг забрати лікаря зі золотими руками у розквіті мудрості і досвіду, коли той міг ще врятувати море життів… Іван хотів помсти!.. Інколи, коли професор, сидячи на хмарі, довго мовчав, Здібний зривався, забував про всілякі етикети і пристойності, і Різаку погрожував. Верещав, що коли Різак не признається, то Іван візьме тичку і скине його з хмари…

Здібний швидкими темпами вкорінювався у свій, відірваний від людей, світ…

Декілька разів хтось чемно стукав у двері — Здібний не зважав. Скулювався весь у клубочка, мов миша, і перечікував вторгнення. Не їв, пив лишень воду з крана, бо на більше не вистачало ні сил, ні волі… Й так ледь тліюче життя покидало його тіло. Душа теж не проти була піти…

Жадана не мала певності, що Іван вдома… Після смерті професора він міг бути будь-де… Вона бачила Івана на похороні — у ньому жив відчай. А відчай такий аферист, що гонить людиною, мов пилинкою, скеровує туди, де хоче... Найчастіше у закутні, де причаївшись, понаставляла свої липкі капкани біда… Лиш би Іван ніде не застряг. Господи, дай йому розуму!.. Йому ж потрібен догляд і лікування, а не поневіряння…

Двері ніхто не відчиняв. На них уже поселилися павуки і снували свої пастки. Невже павуки відчувають, що їх житла ніхто не потривожить?.. Якщо так, тоді біда…

Павутиння дівчину дуже стривожило. Воно в неї асоціювалося зі смертельно хворим старим домом, де живуть чудовиська.

Падав дощ. Рясний, пахучий. І теплий. Жадана сиділа на самотній дитячій гойдалці… Навколо порожнеча — і страх. Ані душечки. Згадала дитинство. Побачила себе промоклим до ниточки котятком, що загубило свого друга. Але додому, в тепло, не йшло, бо маленьке ще було і вірило у любов. Ще суєта не закатала любов у асфальт…

Дивилася на Іванові вікна як на вирву у безодню. Кап-кап-кап… Дощ злизував з неї віру в сонце. Скулилась, згорбилась, змаліла… Глипнула на вікно, мов на мерця, і… Раптом стрепенулася, ожила, прогнала з себе котенятка, знову стала пантерою, бо зауважила, як в одному з вікон відкрилася кватирка… Радості не було меж. Помчала по сходах догори, як до Бога. Тепер уже вона не вступиться. Навіть якщо і доведеться вивалювати двері — вона потрапить всередину…

Він — там!..

Дзвінок не працював. Або зламався, або його хтось відключив. Гатила кулаком у двері — не допомагало. Почала бити ногами — вперто і до безсилля… Сусідка попередила, що викличе міліцію.

— Саперів ліпше викличте, хай підірвуть ці кляті двері! Бо я зараз здурію!.. — крикнула Жадана.

— Я бачу, ти вже ненормальна!.. — сусідка вийшла на сходову площадку.

— Ви що не розумієте, що він там помирає?..

— Як?.. — сусідка насторожилася. — Іван у лікарні…

— В якій лікарні?.. Вже тиждень, як зник. Телефон пікає, двері в павуках…

— Може?..

— Ні! Хтось відчинив вікно. Вчора було зачинене… — Жадана сповзла спиною по дверях. Руйнуючи павукам хату. — Що робити?

— Міліцію викликати, що!.. А то нас ще посадять… Якщо… те… Посягнемо на приватну власність, о!.. — Сусідка явно перенаситилась телевізором. — Набирай! З мобільного. 102 — безкоштовно!

Двері скрипнули. Жадана вскочила на ноги.

— Не треба… — На порозі стояла заросла мумія. Шкіра і кості. Щоб мумія не впала, дівчина з сусідкою підхопили її попід звисаючі руки і дотягли до ліжка. В хаті пахло мерцем. Свіже повітря з вікна, як не старалося, того запаху прогнати не могло…

— Господи!.. — скрикнула сусідка.

— Йому треба поїсти. Гарячого….

— Я маю бульйон.

— Несіть…

Жадана залишилася ночувати в Івана. Годувала його з ложечки, як малу дитину. Сусідка допомагала. Вирішили, що коли на ранок чоловікові не полегшає, викличуть швидку… Цілу ніч Іван марив. Кликав професора. Благав Зоряну не йти. Тримав у жахах руку Жадани, але про неї не згадував.

Зоряна пекла Жадану, як рана… Незабудка, звичайно, себе переконувала, що так не є, але кожен звук імені суперниці-незнайомки із Іванових уст її засмучував.

На ранок на обличчі чоловіка крізь щетину пробивався блідий рум’янець. Здатність Іванового тіла швидко відновлюватись дійсно вражала…

— О, ти… — зрадів краєчком очей, коли побачив біля себе дівчину. — Я в раю?.. — вимучив з себе смішинку розміром у сніжинку.

— Рано ще! Бач, раю захотів?.. Заслужи його спочатку!.. — намагалася жартувати.