35.

Данко Одинець поправляв на полицях книжки. Побачив нового відвідувача. Навіть не кліпнув.

— Слухаю, — сказав увічливо.

— Мені не потрібні книжки, — почав професор без передмов. — Я — лікар…

Бібліотекар зробив паузу, пальці замерли на книжках. Зір на мить застряг у полиці.

— Поганий ви лікар, раз не читаєте… — промимрив Данко, повертаючись до наведення порядку. Здув з сірої палітурки пил, рукавом втер полицю. — Здогадуюсь, що ви хочете знати, як моє здоров’я… Тут вже були і журналісти, і слідчі, і прокурори, і якісь незалежні експерти приїжджали цілою комісією. З своєю апаратурою. Уявляєте?.. Так що нормальний я. Щасливий. Дарую світові любов. Завдяки Турові Левовичу Будимиру… Він геній. Усі йому заздрять, тому вчепилися. А він думає про пересічних людей. Таких, як я… Отак, пане лікарю. Я все сказав… Вам, до речі, я теж посилаю любов. Бо в ній одній лишень смисл життя…

— Дякую. — Це все, на що спромігся Різак. Йому здалося, що він слухає робота. Якого запрограмували на любов…

— Прошу, — Данко здмухнув пил з «Мертвих душ» Гоголя. — Я радий, що ви все зрозуміли…

Гладенького, наче вареник, чоловіка наполегливо будила парочка юних туристів з рюкзаками. Спішили, видно, хлопець з дівчиною на вокзал, а як на зло таксистів, які завше надокучають, мов мухи, не було… Поховалися по нірках від спеки чи на моря подалися?.. А хто ж возитиме тих, хто відпочиває архітектурою, музеями і концертами?.. Не одним пляжем і морем відпустки багаті. Тим паче, що за якихось сто кілометрів від Львова — гори з такими легенями, що дух запирає і в голові макітриться. А річки з такою чистою водицею, що до кісток можуть скупати. Навіть душу виполоскати від гріхів — легенькою стає, як хмарка, встигай лишень у неї добрі діла пакувати. Аби згодом перед Богом постати птахом, а не гаддям…

Ярослав Балакун спав, солодко похропуючи. Прокинувся, аж коли дівчина з червоним рюкзаком і з квитками залізничними в руці, тиснула на клаксон його ж авто, що скавчав, наче переляканий пес… Поки Ярослав протирав очі, туристів украв кмітливий дядько з під’їзду навпроти. Він на ходу правицею защіпав ґудзики на сорочці, а лівицею розмахував, як шаблюкою, «півником» на магніті». Приклеїв того гребеня, розмальованого в шахову дошку, на чуба своїй машинці на польських номерах, і вона зразу ж стала українською «таксі». Парочка підбігла до новоспеченого таксі, вкотре переконалася, що Львів дійсно-таки місто чарівників, які можуть жити в будь-якому дядькові у будь-якому під’їзді, спакувалась в авто і зникла за поворотом.

Професор підійшов до відчинених дверцят авто. Збоку водія.

— Куди? — без ентузіазму, позіхаючи, запитав Балакун потенційного клієнта, навіть не зирячи в його сторону.

— Нікуди. Я поговорити…

— Я тут взагалі-то для того, щоб їздити, а не говорити… — почав Балакун. Бо що казати?.. Все тихо, спокійно. Клієнтів немає… Пуста балачка кишені не наповнить…  

— Я журналіст, — збрехав Різак. — Пишу статтю про науково-дослідний інститут мозку. Ви там працювали?..

— Ну працював…

— І що?

— Ну нічого. Ну добре заробив. Не перевтомився…

— І все?

— Ну та все…

— А що робили?.. — запитав професор.

— Секрет фірми. Звиняйте… — відповів Балакун. — Ну розумієте? Мовчати треба — кругом вороги. Час такий настав…

— І ніщо вас не дивувало?.. — не вгавав професор, споглядаючи, як гасне запал таксиста до розмови. Ніби спускається, як надувна кулька.

— Чоловіче, відстань від мене, будь ласка. Гаразд?.. — Балакун заплющив очі. Так показав, що розмову закінчено. — Ну?..

 Коли професор вже був на протилежному тротуарі, таксист засигналив. Своєю моторошною пискавкою. Різак обернувся. Повернувся до машини. Став перед таксистом. Вирячився на нього. Бо той виглядав так, наче заснув із розплющеними очима.

— Скажу вам, як лікарю, — промимрив Балакун, коли Різак уже хотів його облаяти. Бо нерви навіть у лікарів-професорів не з дроту зроблені. — Ну… мене дивує, що мене не цікавлять більше жіночі ноги. А все інше — нормально…

Яким Архипович засумнівався, чи дійсно він представився журналістом... Подякував Балакунові за «відверте» інтерв’ю і з повною торбегою сумнівів поплентався в парк…

Славолюб Ревун сидів на своїй лавці і годував голубів. Збоку сиротинкою лежали «Мертві душі» Гоголя. Чоловік ворушив губами, кліпав, його обличчям пробігали подив, обурення і радість — він подумки щось розказував птахам. Або пошепки, бо Різак нічого не чув.

Професор підійшов і присів поруч. Без дозволу. Між Ревуном і Гоголем. Славолюб на нього начебто не звернув уваги — мав голубів.

— Насолоджуєтеся відпусткою?.. — запитав Яким Архипович.

— Відпустка насолоджується мною, — відповів Славолюб і глипнув на Різака. Оцінив. Видав висновок: — Я знаю, ви будете питати, чому я такий спокійний?..

— Так.

— Не знаю, — мовив Ревун. Ревом від чоловіка з таким голосним прізвищем навіть не пахло. Хіба що стогоном. — Просто життя втратило сенс. Я так нанаглядався за своїми думками, що вже не хочу бути директором. Уявляєте? І перестав ненавидіти свого гидкого керівника, з яким двадцять років воював…