32.

Прокурор помер під час прес-конференції. Говорив, щебетав, розпинався, боровся зі злочинністю, опустив голову і застиг.

Рейвах здійнявся небачений. Шуму було на цілу країну. Тижнями слідчі проводили свої дії, преса снувала версії і додруковувала тиражі, а закінчилося все — банальним серцевим нападом. Через місяць про прокурора забули — що жив, що в носі колупався. Правда, слід він залишив по собі значний: цілі вали підписаних паперів в архівах і вдячність колег, які, що тільки могли, на небіжчика списували.

Проте знайшлася й одна людина небайдужа — рідний брат дружини покійника, а заодно футболіст і хлопець красуні Зоряни.

Він стояв очі в очі з Туром Левовичем Будимиром і явно програвав дуель.

— Чим можу служити? — запитав професор.

— Грошима, — відповів футболіст.

— Розвиньте думку… — попросив Будимир.

— Мій шваґер лікувався у вас і після того помер.

— У вас гарячка, молодий чоловіче?..

— Через мою гарячку у вас можуть бути проблеми. Зі свободою.

— Геть! — гавкнув Тур Левович.

— Я багато не хочу. Одноразову допомогу на оздоровлення вашої заплямленої репутації, — Футболіст, виявляється, вмів фінтити дотепні речення. Але йому цього було малувато. У футболі зараховуються голи, а не фінти… Молодик оглянувся. Схопив Будимирового олівця і на якомусь наказі намалював упевнену кругленьку суму.

Тур Левович став суддею-чудовиськом.

— Ти не потрапив у ворота, друже, — чеканив кожне слово. — Ти навіть не вдарив. Ти не попав по м’ячу. Так що попроси заміну. Допоки я тебе не видалив з поля… життя…

Молодик пригнав додому лютий, наче звір, і написав у цю ж таки страждальну прокуратуру, що втратила прокурора, скаргу на науково-дослідний інститут мозку, в якій вимагав негайно перевірити підозрілий медичний заклад, після відвідин якого раптово помирають державні службовці…