31.

Джон Брейн заплив до кабінету Будимира, як каравела, повна скарбів. Світився від власної величі і випромінював позитив. У нього завжди все було ОК. Тура Левовича від того позитиву нудило, але як вправний лицемір він теж вмів зображати радість.

—  Ти, як завжди вчасно, компаньйоне!.. — вимучив привітність Будимир і пообіцяв собі згодом секретаря Гордія покарати за те, що дозволив зайти Джонові без попередження. Як слід провчити, щоб пам’ятав до смерті. Знахабніло лисе опудало до крайнощів — спить на посту… Завтра не сидітиме за столом, розчинений в інтернеті, а буде тримати оборону під дверима. Забарикадованим.

— Не спостерігаю радості… — здивувався Джон.

Обнялися. Поплескали один одного по плечах. Брейн, схоже, чекав пояснення, чому Будимир такий сумний та невеселий, бо не зводив з партнера погляду.

— Радості не дуже, — нехотя почав витолковувати Тур свій настрій, — бо нашим місцевим клієнтом зацікавилися сторонні. Медики. Хочуть рецепт зцілення. Нещодавно був у мене один професор. Колись разом працювали. Добрий чоловік і гарний спеціаліст. Але…

— Ти його відшив.

— А як інакше, Джоне?.. — ледь не скипів холоднокровний Тур.

— Інакше — ніяк. Погоджуюсь. Молодець. Бо коли вчасно не відшиєш, згодом тебе — пришиють… — реготнув. — А він не шкідливий?..

— Ні. Він наївний… Шкідливий лежить паралізований. Повністю. Дихаючий труп. За нахабність «відпочиває»… Але встиг здати Різакові, що клієнт був тут…

— Ти впевнений? Може, професор дізнався деінде?..

— Ні. Я знаю точно. Я перевірив.

— І довго він так буде, дихаючи, «відпочивати»?

— Скільки треба — стільки буде. Жодних проблем.

— А не краще було б, ну… щоб не мучився? — Джон звів догори брови, вказуючи на стелю і натякаючи на небо.

Будимир на мить скам’янів, приглядаючись до цих бездушних брів.

— Не краще. Я не забираю життя. Бог дав, хай він і забирає. Я лише можу собі дозволити когось обмежити. В русі, — уточнив. — Але не в диханні…

Джон усміхнувся.

— Жартую, друже… Я знаю, що той «тарган» навіть звука не видасть. Ти йому вірус мозку «абулію» вклепав. Сміливо і правильно… Хвалю… Просто перевіряю свого компаньйона на рішучість…

— І?.. — ледь не скреготнув зі злості зубами Будимир.

— Бажано би було мати тобі її більше…

Запала мовчанка. Тур відчинив вікно. Знадвору ввірвався шум і розігнав гнітючу тишу. Вперше за довгі роки співпраці Брейн і Будимир були один одним незадоволені й обмінялися колючими натяками.

Тур на правах господаря заговорив першим. Старався бути люб’язним, але й водночас хотів дати зрозуміти хитрому Джонові, що бавитися собою не дозволить. Хай не плекає ілюзій.

— Кажи, друже, що тебе привело до мене так нагально, без попередження? Бо твої раптові візити останнім часом приносять мені… незручності…

— Гаразд. Буду відвертим. І без передмов. Отож: здається, Туре, що настав час, коли ти можеш віддати мені борги… — Джон встав, підійшов до картини на стіні, де собаки переслідують кабана. В очі Будимира не дивився.

Тур скипів.

—Я маю перед тобою борги?.. Та я… — не встиг пояснити, бо Джон знав своє «я». А воно було нетерпляче.

— Будьмо відвертими — маєш! — перебив Джон. — Інститут організував — я. Дозволи порішав — я. Додаткові заробітки закрутив — я… Ти, друже, прийшов на готове… Бо як каже прислів’я: «За початком діло становиться». Заміть, ваше прислів’я, українське.

— Наше прислів’я ще каже, — відрубав Будимир, іронічно всміхаючись, — «не той молодець, що починає, а той, що кінчає»…

Джон розсміявся.

— Ти завжди був дотепником, — похвалив компаньйона.

Однак Будимирові було не до жартів. Його пильне нутро чуло, що Брейн хитрить. Щось недоговорює. Не хоче, слизняк, або не може казати правди, що ще гірше... А Турові треба знати все, позаяк на чому стоїш, від того й відштовхуєшся. Бо спробуй-но стрибни надійно з пливуна?.. Дзуськи!.. А Будимир має мрію! Точну, як око снайперки. Тому схибити Будимир не має права… Це якраз той випадок, коли шанс є лишень один…

— Я думав, що вже відпрацював «організаторські питання»… — взявся натягувати Тур язика Джонові. — Бо без моєї голови не було б нічого!.. Ні-чо-го!.. Як і без твоїх грошей, не сперечаюсь… Так що виходить пів на пів… Бізнес процвітає… Я був переконаний, що ми рівноправні партнери… Чи, може, я чогось не знаю?..

Джон був спокійний, мов удав.

— Ще ні. Ще один маленький штрих — і ми рівноправні…

— Що? — визвірився Будимир.

— Перша-гама! — вистрілив Джон. Атомною бомбою гахнув, падлюка!..

— Я не маю! — сіпнувся Тур. — Ти же знаєш, що це найрідкісніша група мозку! Одна на мільйони!.. Не жартуй, Джоне! Будь реалістом…

Брейн скривився, потягнув уперед підборіддя, як гусак-вожак, що хоче показати свою войовничість. 

— Не бреши! — ґелґотнув. — Я був у лабораторії. Я ознайомлений зі всією базою даних. Навіть скритою. У тебе є одна «пантера», якою треба пожертвувати на благо справи!.. Не вмієш ти приховувати інформацію, шановний партнере… Так що перше, ніж вимагати в мене відвертості, будь чесний сам! ОК?..