30.

— Якиме Архиповичу, тільки дайте слово, що нікому не скажете… — почала Жадана. Ще ніколи в житті дівчина не відчувала такого страху — він звалився на неї раптово, мов напасть, оселився між грудьми і, як художник-збоченець, малював тортури.

Різак дивився, як Незабудка труситься, мов квітка у буревій, і йому самому ставало лячно.

— Дитинко, — зловив її погляд, що застиг у спогляданні чергового пекельного полотна, — обіцяю, що я тобі не зашкоджу. Достатньо? — Професор ніколи не зарікався, що мовчатиме.

Жадана розповіла все. Про те, що вона племінниця директора інституту мозку Тура Будимира. Про роботу «наглядачем за думками» і про те, що вона дядька дурила, прямо-таки глузувала з нього, видумуючи всілякі нісенітниці, які начебто вона «спостерегла у своїх думках», а він робив вигляд, ніби так має бути. Про дивних «чоловіків-наглядачів», які, замість наглядати за своїми думками, шпигували за нею. Про раптові зміни в поведінці цих чоловіків після звільнення з інституту — вони перетворились на ходячих мертвяків. Якщо зустріти їх уночі — вампіри стопроцентні. Нібито зовні не змінилися, лишень очі порожні як безодня, але це вже не вони…

Потім Жадана замовкла. Губи їй трусилися, вона знала, що тільки видасть звук — розплачеться… Різак її не підганяв. Він уже достатньо за життя надивився людей у відчаї. Незабудка виглядала так, наче мала повідомити щось дуже-вельми важливе. Але їй було важко наважитись…

— Я тебе не виню… — мовив Яким Архипович.

І Жадана призналася, що це вона підкинула дядькову «зубну пасту» в автомобіль молодого лікаря. Згадала, що Іван був якийсь загальмований. Вона подумала, що він або п’яний, або вколений. Детально розповіла про свою дивну простуду, що вичавлювала з неї піт струмками. І про дядькові чудодійні ліки…

— Я не думала, що несу біду. Чесно! — виправдовувалася дівчина. — Я просто бавилася. Дядькове завдання підкинути тюбик у вказане авто було для мене, наче полювання з фотоапаратом… Якби я знала…

Професор Різак, крім «м-да…», на більше не спромігся.

— Думаєте, це все «зубна паста»?..

— Скидається на те… — Яким Архипович виглядав розгубленим. Але очей з дівчини не зводив. Бо в тій частині його мозку, де жили сумніви, завівся впертий хробак, точив звивини і торочив: «Не вір їй. Її послав Будимир. Вона шпигун. Будь пильним. Ворог не спить. Мовчи. Її щирість акторська. Перевір…»  

— Тільки не здайте мене дядькові, бо тоді мені буде… кінець... — попросила Жадана.

— Знаю… — Професор заплющив очі. Хвилини зо три голосно сопів, роблячи глибокі вдихи та видихи. Хвилину мовчав. Потім раптово приклав до скронь дівчини свої долоні. Зловив її очі. Роздягав її погляд. Пив міміку. Їв емоції… «Ні, вона чиста…» — зробив висновок і почав інструктаж: — Отже, дитинко, — сказав. — Живеш далі так, як жила. Легко і безтурботно. Ясно?... — Жадана кивнула. — Тобто твій дядько Тур не має запідозрити, що ти багато чого дізналася. Домовились?..

— Так… Але… — Незабудка знову стала інакшою. Підозрілою. Різак ніяк не міг її розкусити.

— Що?...

В очах дівчини зблиснули іскорки надії.

— Я маю ще трохи ліків, які мені дядько давав. Не знаю навіть чому, але я їх перелила в іншу пляшечку і сховала. Дядькові збрехала, що випадково розлила…

— Чудесно! — ожив професор. — Треба спробувати!.. Негайно!..

Жадана пожвавішала. Правда-таки, що як людина має ціль, то вона має енергію.

— Я винесу ліки до пам’ятника Івану Франку на Університетській. Буду за його спиною. В парку. Під плакучою вербою… Бо відчуваю, що за мною слідкують. Як не якісь нові «наглядачі», то дядько… Власною невидимою персоною…

Через дві години професор мав ліки. А ввечері ожили Іванові очі…