29.

Вони стояли на березі озерця і чекали на замовлення. Жадана годувала лебедів і була схожа на русалку, якій, замість хвоста, причепили довгі, смачні, як гріх, ноги і виставили на сушу спокушувати смертних. Будимир стовбичив трохи осторонь, їв дівчиська голодним поглядом, йому паралельно було, що Жадана його родичка, він знав — вона має бути його. І крапка!..

Тур запросив племінницю на обід до заміського ресторану, щоб поговорити.

— Відпочинеш… — почав здалеку. — Перед школою. Ти собі навіть не уявляєш, скільки крові вип’ють з тебе безгрішні діточки... Разом з їхніми батьками… А чого вартий педагогічний колектив!..

Дівчина відволіклася від лебедиків, на дядька витріщилася.

— Тобто?

— Ти звільнена. За тобою більше не шпигуватимуть…

— Та я зрозуміла…

Тепер нашорошився Тур Левович.

— Тобто? — повторив, як папуга.

— Нема «тобто». Я зрозуміла — я звільнена… — посміхнулася, як кат перед жертвою.

Ото замаскована фурія! Де вибух? Де претензії? Де спротив? Щось не те… Будимир насторожився. Міцний горішок дівчисько. Непередбачуваний. Так сходу і не врубаєш, що там усередині живе, у зернятку-мозку… Нічого. Скоро від цей горішок розчавить. Не зважаючи на товщину шкаралупи. Бо на кожен горіх є своя горіходавка.

— Тимчасово відпочинеш… — запускав щупальця Будимир. — Я готую новий проект — і ти в ньому найцінніший працівник. Ще деякі маленькі нюанси — і вперед.  Готова?

— Завжди готова…

Дядечко підійшов до племінниці, обняв.

— Це добре, — притулив свої холодні губи до гарячого лоба дівчини. Скоріше не поцілував, а чмокнув звуком. Але й цього було достатньо, щоб тілом Жадани пробігся дрож. Будимир це помітив, але зробив вигляд, що ні. Він мав вроджений талант лякати натяками. — Мене моя молода Галя намовляє на Мальдіви. Як думаєш?..

Раптова зміна теми, схоже, дівчину аніскілечки не здивувала.

— Думаю так, як Галя…

— Тобто, варто намовитися?..

— Однозначно.

— От бестії!.. Вам би тілу догодити, поки соковите?.. А душа?..

Жадана навіть не встигла кліпнути, як з неї вилетіло:

— Ви, дядечку, почали перейматися душею? Не смішіть… — вкусилася за язик.

Будимир зосередився, прицілився до племінниці, мов снайпер. Але не вистрілив. Пожалів. Точніше, відклав на потім…

— Гадюка ти, бачу, рідкісна, — посміхнувся. — Просто відчуваю, що не час гріти сідниці…

Дівчина не могла збагнути, на що натякає нинішня дядькова відвертість. З якого це дива він радиться, чи вести свою молоденьку сучку на курорт, чи ні?..

— То поїдете зимою сідниці морозити — час підходящий, як ніколи… — ляпнула Жадана.

— Всі ви, жінки, однакові… Зрештою, то не зле, — підсумував. — А ти теж можеш махнути куди-небудь на моря… Поки ще трохи літа… Я тобі гарну премію виписав…

— Не можу. Я відкладаю гроші. На навчання. Вирішила стати лікарем.

Тепер уже Будимир подиву не скривав.

— Відколи? — гаркнув.

— Віднедавна.

— Причина?

— Хочу бути схожою на рідного дядька.

— Не раджу… — буркнув Будимир. — І сумніваюся… — недоговорив. А Жадана на зло йому не запитала про сумніви.

Вона відчула, що дядька її «лікарська» новина заїла. Не те, щоб він був лютий, ні. Він виглядав розгублений. Тобто, під його ногами захитався фундамент. Затремтів трошки. А цей трепет, невпевненість, незнання на чому стоїш дядька перетворювали на демона. Адже все мало бути під його контролем…

Підійшов офіціант. Став неподалік, переминався з ноги на ногу, ввічливо натякаючи, що він хоче щось сказати, але не має права втручатися у розмову клієнтів.

— Що? — визвірився на хлопця Будимир.

— Ваш столик н-накритий…

— Дякую… — мовила Жадана і очима відпустила офіціанта.

Дядько не їв. Сидів на молодильній дієті. Сьорбав особливий чай на травах, який сам собі і привіз, голосно, нахабно, ніби хотів перекривити спів пташок. Жадана замовила сік, морозиво і шашлик. Щоб заглушити дядькове сьорбання відверто цямкала.

Будимир навіть після свого цілющого чаю був напружений. Щось його явно мучило, і це щось було пов’язане з Жаданою. Дівчина це розуміла. Бо везти її за місто в ресторан годувати шашликом лишень задля того, аби повідомити, що вона звільнена з посади «наглядача за думками» не було смислу…А просто так по родинному погомоніти дядько не вмів… Або не хотів…     

«Двічі не вмирати, гей, нумо, браття, до бою…» Раз дядько й так недобрий, то дівчина вирішила перевести розмову на іншу, геть неприємну тему, яку постійно гнала від себе, але від якої їй все одно не втекти.

— І ще… — заїкнулася.

— Кажи. Бачу, то твоя третя спроба…

— П’ята… — поправила Незабудка.