28.

Професор Яким Архипович Різак утік з лікарні.

Зразу ж погнав на роботу. Нашвидкуруч умився, вдягнув чистий халат і засів у лабораторії. Закрився зсередини, відключив телефон і зайнявся тюбиком, якого знайшов слідчий Вовкодав у машині Івана Здібного. Йому періодично затерпала ліва рука, німіли ноги, часто паморочилось і нудило. Не зважав…

Виліз з лабораторії, мов привид, аж вночі. Під дверима стояла заплакана дружина, зять біля стіни куняв на стільці. Яким Архипович обняв дружину, сказав, що все буде добре. Подякував за те, що з ним, але сказав, що не треба було турбуватися: ніч, краще спати. Поторсав зятя, що хропів, мов трактор. Він ускочив на ноги і спросоння теж обняв тещу. Потім ляснув себе долонею по лобі, поплескав по зсутуленому плечу тестя і запитав:

— Додому, Архиповичу? Чи в Карпати?

Жарт вродився невдалий, він збагнув це по гнітючій мовчанці.

Пильні ескулапи вночі телефонували Різаку, питали, як самопочуття. Переживали за біглого пацієнта, але силою повертати його назад не наважувалися. А рано-вранці приїжджали додому, на «швидкій», з увімкненими маячками, щоб переконати Різака повернутися на лікарняне ліжко. Не змогли. Яким Архипович нагримав на колег, щоб не грали вар’ята, бо він не нинішній і не прошений. Якщо припече — сам прилетить за допомогою, інстинкти самозбереження спрацюють.

У «чужу» лікарню професор навідувався лише для того, щоб побачити свого молодого колегу. Стан Івана не змінювався. Він не рухався і не говорив. Лишень дихав. Тихо, наче не легенями, а душею.

Різаку не давав спокою науково-дослідний інститут мозку. Інформації про цей таємничий заклад було обмаль, і вона була скупа, як державний бюджет. Професора дивувало, що в час, коли реклама робить гроші, про інститут — мовчок. Щось не так у цьому інститутові, або щось не так розуміє Різак.

Вистрибом, як біг пес через овес, висвітлено в ЗМІ проект «Наглядачі за думками». Попервах професор думав, що ця затія — чергова клоунада, на яку комусь потрібно списати кошти. А коли відкинув емоції і спокійно вник у суть експерименту, то проект його зацікавив. Навіть більше — Яким Архипович почав симпатизувати сміливцю, який взявся за таку… — як не старався досвідчений професор, а правильнішого слова не підібрав — авантюру… Бо так воно виглядало, якщо оцінювати «Наглядачів за думками» тверезою головою.

Безсонними ночами, коли замість відпочивати і набиратися сил, мозок влаштовував битви за справедливість, конференції сумнівів, майстер-класи помилок, літературні читання заїжджених пластинок, Яким Архипович сам почав спостерігати за своїми думками. Спочатку вони противились, вислизали з його уваги і поверталися назад, в безладний і безперервний потік виснажливої суєти. Але згодом, після декількох впертих тренувань — здалися. Задля кращого аналізу Різак навіть вряди-годи думки свої записував. Результати його вразили. Тиждень поуправлявшись, він міг уже мішками викидати зі своєї голови сміття. Що і робив…

І звідки стільки бардаку в людській голові береться?..

Сьогодні в Інтернет Різак натрапив на відгуки про «наглядачів», у яких закінчився контракт. Співробітники інституту проводили опитування серед рідних, сусідів, колег, знайомих «наглядачів». Всі як один респонденти визнали, що учасники експерименту стали спокійними, врівноваженими, задоволеними собою і життям. Наукові же висновки фахівці інституту пообіцяли опублікувати згодом, після закінчення проекту.

Все було би нормально, правильно, цікаво, якби…

Якби прокурор помер. А не працював, як навіжений, через день даючи прес-конференції.

Ну не міг він зцілитися думками, хоч вмри! Не міг…

У тюбику Різак не виявив анічогісінько. Навіть зубної пасти. Сам десятки разів перевіряв, фахівців підключив. Такі самі ніякі результати були й у слідчого Вовкодава.

Що має початок, і кінець мусить мати…

Коли Яким Архипович переступив поріг приймальні директора інституту, молодий лисий секретар випалив:

— Обід! — і додав: — Це по-перше. По-друге, Тур Левович уже всіх бажаючих сьогодні прийняв. Третього, — молодик зробив значущу паузу, — немає…

Професор, який уже вдруге за якийсь кусник часу зустрівся з таким неприйняттям (згадав, як ходив до прокурора), задумався: «Невже до мене люди теж так само добираються по трупах?», — і заповів собі приймати всіх, бо в кожного його проблеми — найголовніші.

Обіцянки — добре, проте зараз потрібно було форсувати лисого, бо хоча він був більше схожий на мисливського хорта, ніж на сторожового ротвейлера, проте, схоже, оборону директорських дверей тримати наловчився…

— По-перше, — налягав на секретаря професор, — доброго дня. По-друге, до обіду ще три хвилини. По-третє, я не бажаючий — я страждаючий. Четверте теж у мене є: йди в пень!

Молодик закляк. Так заціпенілим і спостерігав, як нахабний зайда без стуку зайшов у кабінет директора.

Будимир смикнувся, зло підняв очі. Будь-яке втручання без дозволу у його помисли — було злочином. Насупився. Напружив пам’ять. Секунду-другу вів пошук у її лабіринтах.

— О!.. — засвітив свої блискучі зуби. — Який сюрприз! Сам Яким Архипович Різак! Якими стежками? — Такі миттєві перетворення з антипка на святого не тішили, а лякали.