27.

Час трохи пригальмував. Почався період відпусток, і час теж не був проти поледарювати. Довго спав, безцільно блукав старим містом і дихав досвідом. Іноді їздив до гірської річки розім’яти м’язи і поніжитися на сонці… Вечорами мріяв про стабільність. Аби час минав гладко — без надмірної метушні, спішки і гармидеру…

Після віщувань ворожки і смерті злодія Жадана трохи приземлилась. Перестала шукати пригод на свою голову. Почала відвідувати бібліотеку, багато читала медичної літератури. Вперто вирішила стати лікарем, щоб рятувати чужі життя… Відчувала покуту за злодія. Бо якби не вона...

«Якби» не давало їй жити. І найгірше, всі «якби», що поселилися в лабіринтах її долі, були кровопивцями. Вони, мов упирі, висмоктували з неї сили…

Поставила мету стати лікарем — тепер треба йти до її реалізації. Плентатися, повзти, гризти зубами землю — будь-що, аби не застигнути на місці. Бо тоді — чорна могила без права на каяття… Жадана добре відала, що сім років стаціонару самотужки не потягне. Одна надія на дядькову допомогу — треба йому якось під настрій підкинути її нову мрію. Він сам лікар — дасть Бог, зрозуміє. Хоча колись він казав, що не схвалює її вибору стати вчителем. Але це ліпше, — наголосив дядько, — ніж вибрати медика. Цього я би тобі не дозволив…

Жадані здавалося, що за нею полюють. Ходять назирці, ціляться в потилицю, але не стріляють. Підсвідомо дівчина розуміла, що до пори до часу. Вона ледь стримувалась, аби не зірватися: тривога і злість точили її безперестанку, як вода камінь.

Жадану замучили прискіпливі пожирання очима сороміцького таксиста, який на своїй обшарпаній машині виринав несподівано, мов щур з каналізації. Роздягав її очиськами і стікав слиною, як бульдог… Її до мурашок бентежило снайперське прицілювання холоднокровного бібліотекаря, який привидом шастав між книжковими полицями і в бездиханну спеку дмухав сирим холодом… А блукаючі чорти масного чоловіка в костюмі, здавалося, ходили за нею назирці і ввічливо пропонували мотузку зі завбачливо зготованою петлею…

Те, що чоловіки-п’явки, що наче примари з’являлися на її шляху саме в той час, коли Жадана намагалася вільно дихати, це дядькові «наглядачі» — дівчина не сумнівалася. Таких паразитів Бог не міг сотворити, скоріш за все їх придумав дядечко. Штучність — це його компетенція. Будимир і сам виглядав, наче золота бездушна іграшка. Одну суттєву відмінність лиш мав від своїх «продуктів»: вони були потворами, а він — бездоганним…

Дівчина страшенно мучилась від цих переслідувань. Наглядачі не лишень за дня обмотували її липким отруйним павутинням, вони прослизали в її сон, нахабно зривали з неї одіж і ґвалтували. Вранці, замість бадьорою, Жадана прокидалася, як висушена грушка: бліда, безсила, безвольна. Але, стиснувши  до скреготу зуби, терпіла, бо чудернацька робота дозволяла їй не лишень жити, ні в чому собі не відмовляючи, але й відкладати гроші. Життя в карколомний час гонитви за благами ладне в будь-яку мить будь-кому скрутити шию, нікого не жаліючи, тому хоч-не-хоч треба було думати про майбутнє. А їй особливо — бо в котячих лабетах життя вона була противною маленькою мишкою, яку так і кортіло придавити…

Коли над Жаданою нависнув момент істини і нервовий зрив нахабно загримав у двері, щоб переможно, силою заграбастати дівчину і продати в рабство химерам, вона вже не мала сил боротися — і здалася. І на диво, саме в ті дні, коли вона навіть не вставала з ліжка, а безперестанку дивилася дитячі мультики, до неї прийшло одкровення: щоб вижити в цьому світі, треба бавитися своїм життям, як герої мультиків. І тоді завжди буде вихід. Правильний, бо забавки створені для радості.

Наступного ранку наглядачі Жадану злили менше. Через два дні вони перетворились на ходячі опудала. Через тиждень втратили нахабність і вже самі почали хвилюватися. А згодом дівчина звикла до наглядачів, як до рідних. Навіть почала вітатися. Вони, правда, змінили концепцію: якщо попервах відверто на неї витріщалися, то тепер демонстративно її не помічали. Контракт чоловічки відпрацьовували бездоганно. Найважче, певно, було таксистові, бо він мовчав лишень біля неї, і то через таку силу, що аж заливався потами. Від того був ще бридкішим…

Наспіла п’ятниця, в люду робочого настрій чемоданний, всі кудись спішили, на ходу будували плани на вихідні, телефонували, бігли, мчали, сили, яких ще вчора звечора не було, невідь-звідки взялися, несподівано винирнули з потаємних джерел, як джин з пляшки, бо очікування радості має енергію. Звідки вона береться — без поняття, але те, що має — факт. І безглуздо сперечатися.   

Жадана Незабудка вийшла з хати об одинадцятій. Сонце було без настрою, його час від часу затуляли хмари. Вітерець більше лоскотав, ніж холодив. Авто балакучого таксиста стояло, як зазвичай у цей час, біля супермаркету. Дверці були відхилені. Але щоката голова водія з них не визирала, зачіпаючи перехожих чи молотячи по телефону. Жадана заклякла. Фантастика! Де ж таксист? Чому його масні очі не бігають за спідницями? В голову стрельнула ляклива думка, що таксист врізав дуба. Інфаркт зараз — як обід за розкладом. Жадана набралася сміливості і  підійшла ближче — тихо. Затамувала дихання. Зазирнула в салон через відчинене пасажирське переднє вікно. О Боже! На водійському сидінні розслаблено ниділо огрядне тіло таксиста… Чоловік був… без емоцій!.. Він спокійно сидів за кермом і дивився в даль. Помітивши дівчину, мляво запропонував: «Сідайте».

Жадана від нього втекла. Це щось неймовірне! Ну неможливо, щоб лишень поведінка одну й цю ж саму людину робила іншою!.. Таксист був схожий на старого пса, якому господар дозволив дожити віку на своєму подвір’ї, бо дуже добре розумів, що псові залишилося небагато, і клопоту він принесе мало…