26.

Мотоцикла в Степановому гаражі не було. Жадана зі злості копала ворота за те, що випустили на волю її «залізного коняку».

— Степане! — верещала на всю горлянку. — Дурню, де ти?.. — приповідала, сама виглядаючи ненормальною. — Господи, що таке?.. — запитувала пошепки. І знову як на пожежу: — Степане!

З хати вибігла парубкова сестра. Була біла, як стіна, і зморена, наче смерть.

— Ти що… те… — постукала собі по скроні, — «поїхала»? Дитина спить… Замовкни, сучко!..

— Де мій мотоцикл? — визвірилася Жадана.

— В сраці! — у відчаї відгаркнула молоденька мамуся і помчала на плач дитяти.

Жадана вибігла на дорогу. Розпустила ноги і гнала вперед. Куди — сама не відала. Аби не стояти на місці.

Степан не встиг навіть пискнути, як злетів з мотоцикла. Лежав у калюжі, очі, як тарелі. Ще ніхто так його не приземлював. Запишався дівкою. Аж приборкати її закортіло.

Не встиг спитати, яка зараза Жадану вкусила, бо вона рвонула від нього скажено, як по смерть.

— Чокнута якась… — потер збиті лікті Степан і перехрестив спину цієї бестії. Ніколи не думав, що вона така міцна, з характером…

Мотоцикл ревів, як лев. Стрибав по ямах, наче гнав за добичею. На півдорозі Жадану знудило. Вона зупинилася, посадила свого «коника» на підніжку і, прикриваючи обличчя рукою, побігла на узбіччя блювати. Під граба. Вперлася лобом об кору з дурнуватим написом «Тут був я» і вивергала з себе в’язкий, як розтоплений віск, слиз.

Обернулася на рев мотора. Її залізний кінь, осідланий якимсь лисим наїзником, пробуксував копитами і… полетів.

Пробігла кроків десять і безсило присіла. Втерла обличчя жмутом трави і кволо подибала до міста. Думок не було — в голові гуляв вітер. Він був досвідченим психологом і вчасно збагнув, що хоча маленький, але має шанс врятувати довгоногу красуню, яка пленталася невідь-куди невідь за чим.

Зупинилася вантажівка. Вусатий запилюжений дядько гукнув:

— Гріх такі копитця стирати! Сідай, кобилко! Підвезу!

Дівчина мовчки залізла в кабіну. Подякувала.

— Чому така зла? — запитав водій після п’яти хвилин неоднозначного блимання на смачного дівчиська. 

— Щойно в мене вкрали мотоцикла…

— То добре… Бо тобі ще рано… — сказав загадково вусань. На відміну від дівчиська, він у зникненні мотоцикла не бачив ніякої трагедії. — Я зуби з’їв на дорогах. Знаю… — Жадана зиркнула на водія, ніби плюнула. Однак з її очей зникла каламуть. Помаленьку повертався блиск, що переливався, ніби вранішня роса в літнє сонце.

Мовчки проїхали кілометрів десять. Дядько з вусами відверто милувався дівчиськом. Прицмокував, кректав, усміхався. Жадана з подивом відзначила про себе, що його витріщання її не злять. Бо вусань поводив себе не як залицяльник… А як хто?..

Як тато, — сяйнула думка. Жадана ніколи не знала, як поводять себе тати, бо в неї його не було. Ніколи. Її як змалку лелека приніс — так і не відпускав. Носив у дзьобі світами, куди йому заманеться. Мама не заперечувала. Стійко дотримувалася капустяної версії народження.  

Попереду мигали аварійки грізного, як трактор, джипу. Під’їхали ближче, зупинилися. На обочині валялися уламки мотоцикла. Разом з понівеченим злодієм зі застиглими від страху очима.

— Твій? — запитав вусатий.

Жадана лишень кивнула і обернулася. Згадала слова ворожки. Захотілося повернутися додому і обняти маму. Але щось тримало. Згодом, — заспокоїла себе… Кинулася до закривавленого злодія, схожого на викинену на смітник ляльку..

— Пізно… — вистогнав водій позашляховика. — Я нічого не міг зробити, — розвів руками. — Він гнав, як скажений… Ним розкрутило, вгатило мені в бік, а потім в дерево. Я не винен…

Дівчина нахилилася до злодія, стулила йому повіки. Подумала, що він загинув замість неї. Вусань витягнув з кабіни коца, яким, видно, вкривався під час перепочинку, коли втома схиляла його в дорозі, і накрив з головою покійника. Світ для нього затулився. Назавжди.

Жадана біля того ж таки покаліченого мотоциклом дерева виблювала рештки слизу. Вона відчувала, що після сьогоднішніх подій, спокій їй може хіба що снитися. В жахливих снах…