25.

Коли мама побачила доньку, розплакалася. Жадана обняла її, поцілувала.

— Все добре, — сказала.

— Кому ти розказуєш, доню? Моєму серцю?.. Прошу тебе, повернися додому. Не ходи до нього, бо буде біда…

— Чому?

— Не можу сказати, бо поклялася тобою. Вибач…

Жадана не могла зносити маминого скиглення. Цілий вечір покірно слухала про підступний світ і людей, які прогнали з серця любов і заповнили його золотом. Дівчина ледь стримувала сльози, зирячи на матір, однак ніяк не могла збагнути, чому в матері стільки песимізму, болю і страху. Страху саме за доньку. Хоч як Жадані було прикро і від черствості пекло в грудях, але наступного ранку вона  збиралася назад у місто.

— Побудь хоч до вечора, — благала мати.

— Добре, — згодилась донька. В грудях полегшало. Камінь невдячності виплюнув з себе трохи егоїзму.

Хотіла допомогти мамі по господарству, але ніяка робота не бралася. У Жадану заповзло сум’яття і точило її, мов хробак… Дівчина згадувала нечисленні зустрічі з дядьком. Починаючи з лекції, коли вона тоді ще Будимира щиро ненавиділа. Нічого підозрілого в дядькові не помічала. Такий собі, звихнутий на величі багатій. І після лекції вибачив за привселюдний вибрик. Потім зателефонував, запитав, як справи. Сказала, що хоче влаштуватися на роботу вчителькою, але ніде не беруть. Кажуть, зайнято. Обіцяв допомогти зі школою. Зрештою, взяв на «дивну» роботу, яку було виконувати цікаво. Наглядати за своїми думками і записувати їх. Корисно навіть. Жадана врешті збагнула, скільки сміття проходить через її голову. Почала відсіювати. Життя ставало казкою, грою… Хоча офіційно для дядька писала химерні твори. Брехала і від того кейфувала. Обіцяла ж йому, що не впустить у свою голову. Ніколи!.. Дядько теж добрий кадр — він не зробив жодного зауваження на її божевільні побрехеньки з інопланетянами, що висмоктують з людського мозку думки, а натомість заповнюють його мікросхемами. А потім таких людей роблять живими персонажами комп’ютерних ігор. І діти інопланетян сидять собі на своїй планеті за комп’ютерами і бідолашними людьми керують. Бавляться. І якщо якийсь зелений з антенами дітвак у своїй грі таку людину вбиває, то вона помирає й тут, на землі… Отак наглядала за своїми думками Жадана, і в самої від того стеження велетенські мурашки-мутанти ганяли по шкірі і кусали, як скажені щурі…

Перед поїздкою в село до матері Будимир дівчину образив, бо без її відома перевів на іншу «дивну» посаду. Жадана трохи повередувала, але не перегравала, бо дядечко легенько, без розгону міг утнути будь-що… А вона з ним конфліктувати не хотіла, бо за щось треба в цьому світі жити, а Будимир платив, як Бог!.. Чи то всім так, а чи тільки їй — дівчині було паралельно. Її цікавив факт — є в гаманці гроші чи нема… А біля Будимира вони були. До того ж на день народження дядько Тур здійснив її мрію — подарував мотоцикл!..

Дівчина не встигла домити дядечкові кістки, бо її покликала мати.

За столом сиділа стара як світ бабуся і свердлила Жадану очима. Мамі трусилися руки. Вона виглядала такою маленькою і безпомічною, що хотілося взяти її на руки, носити по хаті і гойдати. Щоб заспокоїлась і заснула.

— Сусід привіз нам бабу Юстину. Вона цілителька і ворожка, — ледь вимовила мати.

Жадана фиркнула, як молода кобилка.

— Сядь! — наказала бабуся владним голосом, якому перечити не було сил. Жадана здивувалася такій силі старої і покірно впала на стілець навпроти цілительки.

Мама кусала нігті, як дитя, що чекає покарання.

Ворожка вийняла з своєї полотняної торби дві миски — глиняну і металічну, три свічки, грудку воску, сірники, літрову банку з водою, рукавицю і дротяний круг на ніжках. Під тим кругом запалила свічки, зверху поставила металеву миску, вкинула в неї віск. Він зашкварчав і почав топитися, як масло. У глиняну миску ворожка налила води зі слоїка.

— Свячена, — мовила.

Коли віск розтопився, баба одягнула рукавицю і вилила його у воду.

— Ой! — скрикнула мати і переляканими очима зирила на чудернацьку фігурку, що народилася у воді. З переляком чекала вердикту.

Жадана навіть не кліпнула. Всередині противилася цій комедії, а встати і піти — не змогла. Якась незбагненна сила приклеїла її погляд до воскової потвори. Зверху їй ввижався людський мозок, посічений хробаками. А збоку — покалічене злістю чоловіче обличчя.

Ворожка присунула до себе глиняну миску. Нахилилася над нею, щось нерозбірливе бубоніла під ніс.

— Слухай мене і мотай на вус, — Жадана мимоволі торкнулася вище губи — ні, Богу дякувати, вуса не виросли.  — Інакше лишишся без голови… — продовжувала стара. — Ти вибрана. Тобі Бог дав особливий дар. Його хочуть в тебе вкрасти. Такі самі — виборні. Щоб стати сильнішими. Донедавна ти була для них закрита, бо мала чисту душу. Тепер ти слабка. Чому — не бачу. Щось ти вчинила, що душа твоя дістала пробоїну. Стала вразливою… За тобою слідкують дивні чоловіки. Щоб тебе знесилити. Але вони нічого тобі не зможуть заподіяти, бо продали душі… Хіба ти сама віддасися… Остерігайся подарованого тобі коня. Біля нього крутиться смерть… Бачу, кінь скоро копитця відкине. Разом з наїзником… Не грайся з долею — вона в тебе латана-перелатана… Моя порада тобі, дівко — залатай свою душу. Як — хай підкаже тобі Бог. Все, — закінчила баба.