24.

Жадана зайшла в приймальню. Оглянулася — чистота і порядок. І ні душі. Легенько постукала у двері зсередини.

— Заходьте, Жадано Іванівно, директор вас чекає… — задзеленькав, як дзвіночок, голос зі стіни. — Мене звати Гордій Сурма. Я секретар. Вибіг на секунду. Бачу вас у своєму секретному моніторі… Вибачте… — стіна трохи зам’ялася, видавала невпевнені подихи.

— Ще щось?.. — запитала дівчина.

— Так… Не кажіть, будь ласка, Турові Левовичу, що мене немає на робочому місці… Мусив вибігти…

— Без проблем, Гордію. Як на мене, можете бігати, скільки захочете…

— Дякую…

«Ото дисципліна!» — подумала Жадана і відчинила шикарні двері кабінету директора, на яких золотом красувався напис: «БУДИМИР ТУР ЛЕВОВИЧ».

Племінниця в дядьковому кабінеті була вперше. Вражало. Перед тим, як привітатися, вона довго розглядала розкішні меблі і картини. Дядько не заперечував. Не підганяв. Обнімав очима і, здавалося, світився від її захоплення.

— Ти як президент, — мовила.

«Президент» не мав часу на балачки. Добре, що дозволив дівчині екскурсію кабінетом. Достатньо…

— Я тебе перевів на іншу посаду, — констатував. Жадана зіщулила брови. — Вітаю тебе з підвищенням. — Дівчина мовчала. — Оскільки в нашому проекті посада «наглядачі за думками» — це найнижчий рівень і, чесно кажучи, бажаючих попрацювати вистачає, я зробив маленьке коригування. Бо мені потрібен досвідчений фахівець. Яким ти вже стала…

— Що я маю робити? — перервала вступне слово директора Жадана. Зачудування з неї випарувалося, як дешеві парфуми. Бо її повністю влаштовувала попередня посада «наглядача».

— Нічого. Просто знати, що за тобою наглядатимуть три цікавих типи.

— Ні! — скипіла. — Ні, ні, ні!

— Так, — закивав головою Будимир. — Так-так-так! Так-так-так, ми не стерпимо бардак, — прикинувся жартівливим поетом-невдахою.

Жадану трошки попустило.

— А як же приватне життя? — насупилася. Хотіла вдати ображену маленьку дівчинку. Будимир не дозволив.

— Перш ніж вистрілювати безглуздими репліками, запитай себе: «Яке може бути приватне життя без грошей?». Гаразд?

Такі аргументи переконують багатьох. Ну майже всіх.

— Хто вони? — подобрішала Жадана.

— Твоя нова посада «приманка думок» не передбачає, щоб ти це знала.

Дівчина іронічно прицмокнула.

— «Приманка думок»?.. Оригінально…

— Погоджуюсь.

— А якщо я здогадаюся? Ну, хто на мене око має?

— Перед ними ти маєш вдавати, що не знаєш.

— Сподіваюся, вони в моїй ванні не сидітимуть?

— Не переживай. У них чіткі інструкції. І за ними теж стежать.

Дівчина з-під лоба зиркнула на солідного чоловіка в костюмі, який випромінював силу і впевненість. Не факт, що й сама не клюнула би на такого, якби він не був рідним дядечком, трясця його матері… Ну чому, аби мати владу і гроші, треба бути блазнем, га?.. — запитала подумки сама себе. І відповіла. — Тому що реальність — це фікція. Побрехенька блазнів, за яку б’ються реальні ідіоти з серйозними, відданими пиками…

І взагалі, реальність — негарне слово. Чуже. Пахне загарбництвом. Ось в українців є слово «ява». У словнику пише, що це — «реальна дійсність; не сон, не мрія, не марення». Сила! Додаєш спереду «у» — і маєш — «уява». А це вже — «думка, свідомість, фантазія». Одна буквочка — і світ перекидається з ніжок на чубчика! Отак!..

Жадана активізувала свою уяву, скривилася від жахливого майбутнього без роботи і сказала:  

— Добре.

«От що роблять гроші», — подумав Будимир. А вголос мовив:

— Контракт у секретаря. Готовий. З моменту підписання цокають на картку грошики…

— Гаразд, — усміхнулася дівчина. — Ти, дядечку, справжній монстр. Я маю на увазі не чудовисько, а диво!.. — Будимир не втримав серйозності. Через кутики його губ утекла смішинка. — І все ж: попередити мене, що за мною стежитимуть, передбачено посадою? — запитала Жадана, приховуючи за бісиками очей підозру.

— Як тобі сказати?... — зам’явся Тур Левович. — Я просто не можу допустити, щоб ти їх перетовкла… Все.

Такого пояснення дівчині було достатньо.

— Я можу бути вільна?

— На всі чотири сторони. Ти не обмежена новою посадою нічим: ні в русі, ні в просторі, ні місцем перебування.

— Я їду в село до мами! — випалила Жадана.

— Сподіваюся, не мотоциклом? — прищурився Тур Левович.

— Мотоциклом.

— Дивися мені, не ганяй. Там дороги не дуже. Бо, як тобі його подарував, так і віддарую, — попередив Будимир.

— Не переживай, дядечку. Я вже раз попеклася. Більше не маю бажання. Хочу жити. Обіцяю, що буду їхати з розумом, а «ракету» залишу в свого друга. Бо мама тебе за мотоцикла прокляне.