23.

Жадана вискочила з авто клієнта і сховалася між будинками. Відчула на руці масну пляму, поспіхом витерла її до штанів. Мимоволі піднесла руку до носа — не смердить. Певно, чимось замастилася в машині, коли відкривала зубну пасту.

У голові паморочилося. Дивна слабкість наповнювала тіло. Вибрела з-поміж будинків на освітлену головну вулицю. Допленталася до перехрестя. Підняла руку. Зупинилося таксі. Назвала адресу. Цілу дорогу намовляла себе не втратити памороки. Воля віддячила їй за наполегливість — не відключала мозку.

По перилах вилізла на третій поверх. Обома руками ледве перекрутила ключ у замку. Переступила поріг — і впала…

Очуняла вночі від холоду. Підлога була мокра від поту. У голові гуло. Ніяк не могла витягнути мобільного з кишені. Нервувала на тугі джинси, що ще вчора так уміло підкреслювали її звабу. Допомогла ногами — телефон вислизнув. Набрала дядька — він викличе швидку сам, бо вона не впорається з розпитуваннями медиків.

— Дядьку, мені зле… — простогнала. — Виклич швидку.

— Конкретніше? — Не дядько, а кат якийсь…

— Думаю, простудилася. Я вчора після річки їздила на мотоциклі.

— Я буду… вже!.. — вигукнув дядько, і трубка запікала.

З тим піканням дівчина і відрубалась.

Коли прийшла до тями — побачила над собою схиленого Тура. Він був блідий, як олов’яний солдатик.

— Слава Богу! — зрадів Будимир.

Жадана злякано озирнулась, нащурилась, наче потрапила на безмежне поле, повне велетенських чудовиськ, які цокотіли зголоднілими зубами. Бабуся колись розповідала, що ці рогаті монстри дають світло. Але до них не можна наближатись, бо вони вбивають… Тремтіла, мов бурулька на електричному стовпі. Наче енергія мчала не по дротах, а по ній. Звідки взялось те високовольтне поле з дитячих страхів?.. Може, бабуся втекла від Бога назад на землю і хоче її від чогось застерегти?..

— Де я?

— Вдома, — буркнув дядько. — Все нормально. Як себе чуєш?

Дівчина порухала головою, руками, ногами. Прислухалась до шлунка.

— Краще. Набагато. — Спробувала піднятися. Вийшло.

— Ось ліки, — Будимир вийняв з кишені мініатюрну безіменну пляшечку. — По три краплі через три години. Зрозуміла?

— Так.

— Не переплутаєш?

— Ні.

— Повтори.

— По три краплі через три години.

— Добре. Тут є одна жіночка. Пані Ніна. Вона допоможе тобі, якщо щось… — Жадана хотіла заперечити. — Заспокойся. Вона тобі не заважатиме. Буде сидіти на кухні. Поки не покличеш. Післязавтра я буду… Їсти є. Жінка знає що. Я все пояснив. Тримайся. — Його чолом пробіглися сумніви, як скалічені блискавки. Ще раз запитально глянув на племінницю.

— По три краплі через три години, — повторила дівчина.

— Розумниця. Тепер я спокійний. Погнав, — поцілував племінницю в лоба і зник.

«Чому мама так не любить дядька? — дивувалася Жадана. — Вчора теж дзвонила, казала, щоб трималася від нього подалі, бо бачила страшний сон. Цікаво… А Жадана до нього вже звикла. Дбає про неї дядечко, як про рідну дитину. Чому б то?.. Може, щоб насолити мамі?.. Можливо…»

Будимир як обіцяв, так і прибув. Через два дні. Побачив, як пурхає по хаті племінниця, засіяв.

— Чудесно! — Обійшов квартиру. Навіть у ванну заглянув. — А де пані Ніна?

Жадана вилупила оченята, наче дядечко запитав її, де доля тримає щастя.

— Не знаю, — розвела долонями, демонструючи пустку. Будимир насупився. — Тобто, я її вигнала… Ну, пояснила доступно, що я вже здорова, і випровадила з хати. Вона, правда, опиралася, казала, що не може просто так піти, що тобі пообіцяла пильнувати мене, аж поки ти не з’явишся. Але ж ти знаєш мене?.. Так що розрахуйся з нею сповна — вона заслужила. — Жадана швидко звикла, що дядько майже за все платить. І не церемонилася. Не чужий же? І грошиками кури давляться.

Будимир на диво спокійно пропустив повз вуха самодіяльність племінниці.

— Приймала ліки, як я казав? — поцікавився.

— Так точно!

— Де вони?

— На тумбі.

Дядько вгледів свою безіменну пляшечку. Підійшов, взяв, витріщився.

— Ти що, все викапала? — здивувався. Змайстрував такі баньки, наче пляшечка була інопланетянином, який щойно зійшов з літаючої тарілки.

— Ні. Розлила, — відповіла Жадана. Оцінила дядькове спантеличення, винувато закліпала очиськами і додала: — Вибач.

Тур Будимир ледь стримувався, щоб не озвіріти.

— Не мели дурниць — там дозатор!

— Я хотіла понюхати, вийняла дозатор. Ну і… Я не хотіла… Я не думала… Вони дуже дорогі?

— Так більше не роби. Бо такі ліки треба берегти як зіницю ока, — просичав дядько, запхав пляшечку в кишеню і помчав геть. Вихором.

Таким злим Жадана його ще ніколи не бачила.