20.

День набирав обертів. Ось-ось мав прибути партнер. Несміливий стукіт у двері секретаря. Про вовка промовка.

— Вітаю, друже! — традиційно шкірився Джон Брейн, обняв Тура Будимира і подарував йому золотий затискач для краватки. — Ювелірна фантазія! — похвалив. — І якщо ти не проти, я тебе зараз прикрашу. Щоб гордитися величчю свого компаньйона…

Будимир підставив груди. Потім погледів у дзеркало. Дійсно, шикарно! Як він до таких важливих деталей одягу досі ще не додумався?..

Джон був трохи молодший за професора, білявий, середнього зросту. Завжди підтягнутий, свіжий, легкий. Незбагненний. Принаймні Будимир жодного разу не міг його ні в чому розгадати, як не старався. Міміка і рухи його наче танцювали. Професійно, в такт мові. Заворожували.

Брейн вільно розмовляв українською. Давно в Україні мав бізнес, постійно проживав. Так що наловчився… Шив одяг, відкривав автосалони, будував ресторани… Всього потроху, бо стабільність — в різноманітності. Як йому прийшло в голову інвестувати в інститут мозку — не казав. Будимир і не розпитував. Не хотів, щоб партнер мучився, як би то переконливіше збрехати.

Почалося все з одного прекрасного дня, коли втомлений Будимир приплентався додому з міністерства, де тоді працював заступником. Задзеленчав його хатній телефон. Чи не вперше за декілька років. Чим налякав не на жарт…

Джон представився, сказав, що зацікавився деякими професоровими ідеями в області дослідження мозку, і хотів би зустрітися, бо має шикарний план. Інтуїція Турові підказала, що варто. І не помилилася.

Згоди досягнули відразу. Будимир розумів, що від такої віри в нього і від таких інвестиції не відмовляються. Плюс ще дещо… Через деякий час було все — територія, будівля, обладнання, штат, фахівці… Коротше, все… Керуй і здобувай… Декілька експериментальних років — і сталося!.. Пішли перші результати!..

Пили зелений чай з дієтичними тістечками. Поговорили про погоду, економіку, політику… Брейн вийняв з портфеля папку і передав Будимирові.

— Ось. Справа нового клієнта…

Тур Левович довго шпортався в паперах, по декілька разів переглядаючи. Як не ховав емоції, вони все-таки вирвалися.

— Джоне, ми домовлялися. Ніяких клієнтів з України. Ще таких… Ти просто не уявляєш, що може бути?.. — нервував.

— Мені не треба уявляти, — хитро примружився партнер. — Бо я вже взяв завдаток. І твою долю приніс, звичайно. — Брейн повільно клав на стіл пачки грошей. — Чи може, ти не віриш у результат? Тоді скажи…

— Ти же знаєш, що все працює. Перевірено. Але ж…

— Він мовчатиме, бо не дурень. З його боку — це теж… Сам знаєш що…

— Добре, — Будимир згріб у тумбочку гроші. — Завтра вранці його в лабораторію. А коли будемо воскрешати — я повідомлю згодом. До речі, хто ще знає?..

— Його дружина. За неї можеш не переживати. Вона — близька мені надійна людина.

Тур Левович недовірливо глянув на партнера.

— Тоді чому ти його рятуєш?

— Бо я не хочу, щоб вона стала мені дуже близькою, супер надійною людиною. Мені вистачає того, що є… До того ж, хворий ще при тямі і вдячний, як Бог… Сам бачиш…