19.

Славолюб Ревун припер перед четвертою.

У приймальній було порожньо, Гордій теж не робот, погнав у туалет, а то сечовий міхур пригрозив розірватися. І замість того, щоб виплескати сечу в пісуар, міг прочистити нею нутрощі. Така перспектива молодого, здібного й кмітливого Сурму не тішила, тому він на свій страх і ризик, не попередивши шефа, вислизнув за двері і погнав у кінець коридору, щоб зникнути за широкоплечим трикутником.

Море квітів у приймальні трохи розвіяли Славолюбові сумніви, треба чи не треба вітати директора. Виявляється, треба, раз стільки людей пожертвували копійчиною ради Тура Левовича. Вони теж не нинішні, розуміють, що воздасться, бо мати за плечима в резерві добру думку такого великого чоловіка — не абищо. Про день народження директора Ревун дізнався з Інтернет. Не випадково, а в перший же день знайомства, бо з того часу, коли Славолюб опанував таке диво інформації, він не жалів часу, щоб про кожну цікаву йому персону наводити довідки. Про науково-дослідний інститут мозку інформації в мережі було обмаль. Зате у розділі «Світила сучасної науки» багато дізнався про свого нового керівника, ну й, звичайно, звернув увагу на дату народження. Так що… Вітати чи не вітати сумнівався довгенько. Бо й грошенят, чесно кажучи, шкода було. Жаба, що сиділа в ньому, була скупа, як дуля з маком.  Зрештою, вирішив, що все-таки вітати, бо, по-перше, увага ніколи не зашкодить, а по-друге, директор подумає, який ти в біса «наглядач», коли не можеш дізнатися, коли в твого боса полудень віку. Не просто дата — п’ятдесят!..

Ревун легенько постукав у двері. У місце трохи засмальцьоване чи стерте. Принаймні  точно в те, по якому стукає секретар. Напевно, звідти йде найкраща акустика, нешкідлива для вух директора. Славолюб в одній поважній книжці вичитав, що навіть така маленька деталь, як вібрації звуку, що йдуть з однорідного предмету зі зміщенням сантиметр-два, можуть творити неймовірні дива і впливати не лишень на настрій, кар’єру чи самопочуття, а навіть на саму долю! О!

З кабінету на двері тиснула могильна тиша, але внутрішнє чуття підказувало Ревунові, що шеф в кабінеті. І що сам. І не святкує, а працює. І думає про нього — найкращого (Ревун це скоро доведе!) свого працівника всіх часів і народів!.. Ну, «народів», звичайно, перегнув, але чому ж не запрограмувати велич наперед. Станеться не станеться — час покаже. Він же не прогнозує катастроф, як більшість йолопів на землі, чи не так?.. Славолюб усміхнувся до величезного дзеркала, що мало б служити довгоногій пишногрудій секретарці, а не прибитому мішком секретареві, хоча… Хто його знає, що твориться в секретаря всередині. Може, він не такий уже прибитий, а просто вміло грає роль наївного відданого цуцика? Просто артист класний, як колись, на злеті кар’єри був… Так, про минуле зась, не можна його ворушити, бо в ньому ховаються стільки підземних течій, що коли їх розбурхати, можуть створити ще один океан. А він для Землі стане смертельним, а новий Ной навряд чи збудував свій ковчег, бо ще не факт, що Ной уже призначений Богом. Скоріше за все, там ще вакансія… Всяке буває під небом земним… І Ревун насильно прогнав з голови міркування, якими він гордився до безтями, бо побачив перед собою зосереджену над якимсь документом голову шефа… Ревун би не був Ревун, якби не встиг угледіти, що директор вивчав досьє на нього — Славолюба Івановича Ревуна. Велике таке, разом з декількома фото, яких у Славолюба ніколи не було. Ох, яке цікаве життя, — закрадалися в голову нові розмірковування, яких, наче атома з тіла, вибив директор. Причому зробив це, зважаючи на його стриманість, грубо і жорстко… Що ж, у законів фізики свої закони. Вони не вміють лицемірити. І етикету їх змалку не вчили. Бо з чим вони вродилися, з тим мали й умерти — ось їх закон. Це люди створені для того, щоб постійно мучитися над питанням, у чому сенс життя…

В житті!.. — зробив остаточний висновок Ревун. І злякався реальності.

— Я сподівався, мої працівники розуміються на годиннику! — випалив Будимир і сховав у шухляду досьє.

— Так, Туре Левовичу, але я подумав…

— Я вам плачу за думання в робочий час!

— Так, але…

— Ніяке ваше «але» не виправдає порушення вами закону вчасності, про який я вас попереджав!

— Але у вас сьогодні день народження!

Будимир на мить задумався.

— Я в курсі… — мовив уже менш емоційніше.

— Я теж. Тому я тут, — виправдовувався Славолюб. — Хотів привітати вас у вільний від роботи час. Мій. Щоб не витрачати робочого. — Ревун спритно вийняв з внутрішньої кишені засаленого піджака ручку і простягнув шефові. — Вітаю! Щоб кожен розчерк пера нею приносив вам реалізацію мрій! — одним подихом видав завченого звечора тексту, як на думку Славолюба, досить оригінального.

— Дякую, — подобрішав Тур Левович. — Проте на майбутнє прошу не повторювати більше таких помилок. Гаразд?..

— Помилок? — здивувався Ревун. — Одну помилку зробив лишень  — порушив закон вчасності… А…

— Ви спостережливі, — похвалив Славолюба шеф. Хоч щось приємне вділив вітальникові за цілу безглузду розмову.  — Є ще один закон — закон нав’язливості…

— Тобто?..

— Тобто я днів народжень не святкую.

— А всі ці… квіти?..

— Я б не заперечував, якби помирала також квітка від вас. У приймальні — не тут. Раз уже вам так подобається смерть краси…