18.

У дверях з’явилося посвіжіле обличчя секретаря, і він урочисто промовив:

— Балакун Ярослав Іванович!

З букетиком квітів і величезною пляшкою подарункової горілки до кабінету влетів Балакун.

— Туре Левовичу, — віддихувався, — коли я дізнався, у мене стало два варіанта: ввійти вчасно в кабінет, як свиня, або трошки спізнитися і зайти, як людина. З двох зол, я вибрав менше. Як на мене. Тому вітаю вас з днем народження! Щастя, здоров’я і так далі. Приєднуюсь до привітань шанованого  товариства, що переді мною випурхнуло звідси, наче на крилах, ледь мене не знісши на сходах. Так що…

— Дякую, — буркнув директор, забрав з рук Ярослава квітки і пляшку й акуратно поставив на стіл. — Ви вже запам’ятали, коли в мене день народження, тому друге спізнення буде для вас останнім. Так?

— Так, — вирішив погодитися Балакун, — але…

— За привітання я вже вам подякував і повірте, мені приємно. Просто я не вмію з радості стрибати до стелі. Бо радостей в мене багато і не факт, чи витримає стеля. Не кажучи вже про голову.

Після такої холодної подяки боса, Балакун вирішив не розвивати своє «але…». Виглядав пригніченим. Він завжди почував себе не у своїй тарілці, коли в нього забирали можливість молоти все, що спливе на думку. Єдиного у нього не забереш — так це спостережливості. Ярослав Іванович угледів, що, попри суворість шефа зовні, він задоволений. Так само шеф спостеріг, що новий працівник тямовитий, що все збагнув, тому не збавляв суворості, щоб часом Балакун не розговорився, бо те, що він хотів сказати, Турові Левовичу було відомо ще до його знайомства. Зараз важило лишень те, що Балакун зможе сказати…

Тур Левович увів Ярослава Івановича в суть роботи. Запитувати не давав, тож Балакуна аж ламало від мовчанки. Як наркомана.

— І все ж таки у мене є море запитань! — на кінець не стримався Балакун.

Будимир угатив по ньому паралізуючим поглядом.

— Ви можете виконувати той обсяг роботи, який я вам доручив? — суворо запитав.

— Звичайно, можу! — вигукнув Ярослав. — Але є купа деталей! Які б я хотів уточнити!..

— На ваші «море запитань» та «купу деталей» відповідь дасть час. А я, на жаль, його не маю. Чи… — Будимир зробив значущу паузу, — вам робота не підходить?..

— Все нормально, все підходить, все я зрозумів! — здався Балакун. — У кінці тижня звіт згідно інструкцій. Робота строго за графіком. З нею я не розмовлятиму — обіцяю! Ніяких анекдотів, побрехеньок, компліментів. Хоча за такі шикарні ноги я б її похвалив. Якби ви не застерегли, що ні — значить ні в усьому. Так що все буде на вищому рівні. Найвищому. Я обіцяю, Туре Левовичу, і втікаю, бо бачу, що ви зайняті. До побачення. — Балакун дозволив собі подати на прощання руку шефові. Потиск директора був міцний і викличний. Ярослав Іванович не ликом шитий, таємне підробляння в органах від нього не забереш. Він мав підозри, що директор зовсім не та птиця, за яку себе видає. Що ж… Як він сам казав? «На ваші «море запитань» та «купу деталей» відповідь дасть час». Почекаємо…