17.

Директор науково-дослідного інституту мозку Тур Левович Будимир радісно потер долоні. Відхилив навстіж двері.

— Заходьте, любі мої! — розпістер обійми.

У кабінет убігло море лукавства.

Будимир жив на землі, серед людей, мав ними повелівати, щоб вони робили для нього те, що він хоче, бо сама людина, без послушних рабів, ні, краще без вірних послідовників, не варта і ламаного гроша… Тому Тур Левович був найвмілішим лицеміром, і принаймні для себе він цього не скривав. Перед іншими гарно маскував, бо призначення лицемірства — це ж і маскування справжнього гидкого і виставляння перед загалом награного захопливого…

Директор дякував і постійно глипав на годинника. Вітальну братію кров з носа треба було спровадити до другої, адже прийде Ярослав Балакун, і коли почне їх травити анекдотами, то можна буде й тутечки діждатися Славолюба Ревуна.

— Шановне панство! — сурмив завчене Гордій. — Я дуже перепрошую. Вихованість Тура Левовича вражає, не дозволяє йому признатися, що в нього о другій дуже, вельми важлива зустріч!.. Бачите, коли людина мудра, важлива і потрібна, то навіть посвяткувати не вдається… Що ж, нам доведеться трішки поспівчувати директору, побажати йому гарного робочого, — Гордій винувато усміхнувся, — дня народження і… звільнити кабінет. Дякую всім за розуміння...

Емоції така штука, що приховати їх вдається не кожному. Навіть професійним лицемірам і то не завжди щастить з ними справитись. Будимир нараз побачив, скільки скривлених гадючок вихлюпнулось у й так перенасичений різними думками кабінет і скільки отрути вони тутечки позалишали. Дехто в дверях обертався і допльовував, щоб пихатому скотові було «добре».

Кондиціонер не допомагав. Він пережовував на різний смак і насиченість отрути, але так чи інакше вони в тому або іншому вигляді поверталися в кабінет і не давали звивинам директора нормально функціонувати. А були Будимирові мізки надчутливі — недарма він десятки років витратив на тренування. Тому Будимир вирішив повернути повітряний простір кабінету до життя найнадійнішим способом — протягом.

Вийшов на балкончик, попустив краватку, вдихнув на повні груди. День був клопітний, а Будимир спокійний як удав. Чого злитися, як таку метушливу суєту можна було передбачити. Від неї не втечеш, вона частинка життя і приймати її треба, як належне — сумирно, з вдячністю за науку… На придорожньому електронному екрані затишного кафе «Схованка» поперемінно мерехтіли реклама, температура повітря та час. На чергове блимання виблиснуло чотирнадцять нуль-нуль. З приймальні доносилися залишки суєти, кабінет поволі приходив до тями. Повітря, стіни, речі змивали з себе чужі липкі думки і починали мислити по-своєму. Тур Левович посміхнувся. Він знав, що «мислити по-своєму» означає «мислити по-старому, по звичному маршруту, бо свого в головах як людей, так і речей взагалі немає. Питання, що, в кого і коли вбирати та зараховувати за своє. Це в ідеалі. По-справжньому — ніхто нікого нічого не питає, а насаджує своє силою. Хто сильніший, звичайно…

Роздумування не минають безслідно навіть у часі. Перед Будимиром знову блимнуло табло. На ньому висвітило чотирнадцять тринадцять, Тур Левович розправив плечі, поправив краватку і повернувся в кабінет, бо…