16.

Маленька стрілка стінного годинника міцно присмокталася до дев’ятки, а велика поважно наскочила на вистраждану дванадцятку. У комп’ютері секретаря зателенькав дзвіночок. Гордій Сурма мовив до Данка Одинця:

— Заходьте… — І злегка прочинив двері у шефів кабінет.

Море заздрісних очей проводили загадкову мумію, якою був Одинець, за двері, і їхні звивини билися у конвульсіях за відповідь, ким же мусить бути те безм’язе опудало, якому така честь, і шана, і увага?.. Найкмітливіші здогадувалися, що гість має мати якісь особливі звивини, бо навіщо тоді б він шефові здався?...

— Доброго дня! — радісно подав руку Одинцеві Будимир. — Як настрій?

— Добре, — сухо відповів Данко.

— То що, зразу до роботи?

— Звичайно…

Тур Левович вийняв зі шухляди конверт, на якому було надруковано «Данко Іванович Одинець». У конверті було три фотографії і складений удвоє аркуш.

— Ось, так би мовити, голова, за якою ви маєте наглядати… — директор зробив паузу. — Ми її називатимемо… Ніка…

— Зрозуміло, — заспокоїв його сумніви Одинець.

— А тут, — Будимир подав Данкові аркуш, — повністю розписано ваш робочий тиждень. Час та місце спостереження…

Так… — без жодних запитань приймав завдання Данко, наче ціле своє життя наглядав за думками.

— У робочий час ви прислуховуєтесь до думок Ніки і записуєте їх у щоденник. — Директор вийняв з тої ж шухляди товстого записника, на якому великими золотими літерами було витиснуто: «ЩОДЕННИК ДАНКА ІВАНОВИЧА ОДИНЦЯ». Попереджаю, на відстані. Підходити і знайомитися з об’єктом нагляду суворо заборонено…

— Гаразд…

— Звіт подаєте в обумовлений час секретареві Гордієві Сурмі особисто в руки. Якщо виникають якісь запитання, про зустріч зі мною домовляєтесь з тим же секретарем. Робота таємна. До пори до часу. Задля правдивості експерименту. Про неї не повинен знати ніхто. Ні мама, ні тато, ні брат, ні сват, ні дівчина… ні кохана дівчина…

— Добре.

— Записуємо все, що пробігає через вашу голову під час робочих годин. Немає значення, стосується це безпосередньо Ніки, чи не стосується. Бо раз ви за нею наглядаєте, значить, стосується… І ще: нагляд ведемо від години до години, як в робочому графіку. Не залежить, бачите ви перед собою об’єкт, чи ні. Бо Ніка у той час може бути в родичів. Чи в туалеті. Будете ви за нею підглядати?..

— Не буду, — зашарівся Данко.

—  Якщо не бачите — уявляєте… Як у вас з уявою?

— Нормально.

— Помітно, — вставив Тур Левович без злості. — Запитання є?..

— Немає…

— Тоді в мене є… — Будимир вп’явся Одинцеві у точку межи очима. — Ви працюєте на дуже відповідальній посаді, — почав. — Такі гроші просто так ніхто не платить. Вас ніщо сьогодні не зацікавило?.. Маю на увазі, ви нічого такого небуденного тут, в інституті, не спостерегли?..

Данко з честю витримав погляд директора.

— Якщо вас цікавить, чому я вас не вітаю з днем народження… — спокійно мовив, — то я відповім…

— Приміром, цікавить, — перервав мовчанку директор, бо Одинець здавалося, без Будимирового підтвердження у зацікавленості не думав відповідати.

— Тому що я нікого ніколи не вітаю з днем народження. Принципово.

— Можна дізнатися, чому? — запитав Будимир.

— Не можна, — сухо відповів Одинець. У ньому проглядалася дитяча образа. Будимир дозволив собі припустити, що через те, що в нього день народження раз на чотири роки… Двадцять дев’ятого лютого. Пощастило чоловікові! Хоча батьки — телепні! Могли ж йому перше березня організувати! Початок весни, розквіту! Але якщо батьки такі ж сухарики, як їх синочок, то не дивно…

— Тоді гарного вам робочого тижня, Данку Івановичу…

— Дякую…